Одна з найвражаючих трансформацій другої половини ХХ століття, що продовжує цікавити медіа та аналітиків у світі — економічне диво Південної Кореї. “Країна ранкової свіжості” стала унікальним прикладом держави, яка, попри обмежені ресурси та високу густоту населення, зуміла перетворити свої слабкості на рушії стрімкого економічного зростання. Її головною стратегією стало орієнтування на експорт: завдяки активному просуванню інновацій, розвитку високотехнологічних галузей та укладенню десятків торговельних угод, держава швидко увійшла у топ провідних експортерів світу. Цікаво дослідити головні віхи цього економічного дива.
Феномен Південної Кореї цікавий не лише сам по собі як зразок модернізації, а й особливо актуальний у контексті післявоєнної України. Його стратегічна цілісність, ставка на людський капітал, технологічну перевагу та чітке державне бачення можуть стати джерелом натхнення для української відбудови. Успіх Кореї демонструє, що навіть країна без ресурсів, зруйнована війною й оточена загрозами, може не просто відновитися, а стати глобальним гравцем — за умови рішучої політики, довгострокового планування та ефективного партнерства між державою та бізнесом.
Після війни країна реформувала економіку, зосередилася на науці, освіті та технологіях. Замість конкуренції дешевою працею Корея зробила ставку на інженерну думку, якісну продукцію і дослідження. Інвестиції в науку зросли безпрецедентно — це дало змогу конкурувати не лише з Китаєм, а й із Японією та США.
Ключову роль відіграли великі корпорації — чеболі на кшталт Samsung і Hyundai, що розвивалися завдяки злиттям, технологічним проривам і виходу на західні ринки.
Зовнішньоекономічна стратегія базувалася на мережі з понад трьох десятків угод про вільну торгівлю з усіма провідними економіками світу. Це дозволило Південній Кореї розширити ринки збуту, підвищити зайнятість і стати глобальним виробничим хабом.
Однак останніми роками темпи зростання країни уповільнились через торговельні конфлікти США і Китаю, зниження темпів експорту, старіння населення та зовнішньополітичну напругу. У відповідь Сеул запровадив програми фінансової підтримки малого бізнесу, податкові пільги та дерегуляцію.
Найближчим часом країна зосередиться на диверсифікації економіки, посиленні внутрішнього попиту та технологічних проривах, аби зберегти статус одного з провідних гравців світової економіки.
П’ятирічками до прориву: рецепт авторитарної модернізації Сеула
Після завершення Корейської війни в 1953 році Південна Корея опинилася в стані глибокої економічної та соціальної кризи, ставши однією з найбідніших країн світу. Руйнування інфраструктури, мільйонні людські втрати та залежність від зовнішньої допомоги визначали її реалії. Проте вже у 1960-х країна розпочала трансформуватися, що згодом стала прикладом для багатьох країн, що прагнуть досягти сталого розвитку.
Поворотним моментом став військовий переворот 1961 року, після якого генерал Пак Чон Хі ініціював масштабні економічні реформи. Його політика базувалася на відмові від імпортозаміщення на користь експортно-орієнтованої моделі розвитку. Було запроваджено п’ятирічні плани, що визначали стратегічні галузі — текстильну промисловість, суднобудування та електроніку — й підтримували їх пільговими кредитами, податковими преференціями і доступом до імпортного обладнання.
Паралельно з індустріалізацією держава здійснювала протекціоністську політику, встановлюючи високі мита на імпортні товари й обмежуючи присутність іноземного бізнесу на внутрішньому ринку. Це дало змогу національним компаніям конкурувати на світовій арені.
Особливу роль у цьому процесі відіграли чеболі — великі сімейні конгломерати на кшталт Samsung, Hyundai та LG. Вони отримували державну підтримку, доступ до зовнішніх ринків і стали ключовими рушіями індустріального прориву. Уряд контролював ефективність їхньої роботи, позбавляючи підтримки неуспішні структури, що забезпечило економічну дисципліну та високу результативність.
Авторитарний режим Пак Чон Хі, попри обмеження політичних свобод, дозволив уряду централізовано керувати розвитком економіки, координувати дії бізнесу та держави. У поєднанні з інвестиціями в освіту й технології це забезпечило Південній Кореї перехід від аграрної залежності до статусу індустріального гіганта й однієї з провідних економік світу.
У 1970-х Південна Корея зіткнулася зі зростанням зарплат і конкуренцією, тому вирішила залишити дешеву продукцію. Вона зосередилась на важкій і хімічній промисловості: будівництві кораблів, металургії, виробництві автомобілів і хімії. Це допомогло їй зміцнити свою глобальну позицію.
У 1980-1990-х “Країна ранкової свіжості” почала інвестувати у високі технології. Уряд підтримував наукові дослідження, навчання інженерів і розвиток технологічної галузі, зокрема напівпровідників. Завдяки цьому компанії Samsung і LG перетворилися з виробників побутової техніки на провідних гравців світового технологічного ринку.
Нація, що поставила на освіту: як Корея створила свій людський ресурс
Південна Корея — одна з небагатьох країн, яка перетворила освіту на стратегічну зброю економічного прориву. Після Корейської війни, маючи майже зруйновану систему навчання й високий рівень неписьменності, країна поставила собі за мету не лише навчити населення читати й писати, а й створити покоління, що забезпечить технологічне лідерство. Уряд Пак Чон Хі вже у 1960-х почав масово інвестувати в початкову освіту, а згодом — у середню, технічну та вищу, розуміючи: без висококваліфікованої робочої сили країна не стане індустріальною державою.
Згодом у Південній Кореї сформувалася освітня модель, що символізувала жорстку дисципліну, конкуренцію та амбітність. Корейські школярі вчаться по 12-14 годин на день: після школи відвідують додаткові заняття в приватних академіях “хагвонах”. ЗНО в Кореї — не просто іспит, а національна подія: щоб не заважати абітурієнтам, в день його проведення навіть зупиняють авіарейси.
Вступ до топ-університету (особливо “трійки SKY” — Seoul National, Korea University, Yonsei) відкриває дорогу в найпрестижніші корпорації, тож конкуренція жорстока до фанатизму. Освіта стала не лише соціальним ліфтом, а й полем змагання, де успіх означає престиж для родини, а провал — тривалу стигму.
Саме під ці потреби трансформувалась система: уряд активно впроваджував в навчання технології. Ще з початку 2000-х в країні реалізовувалась програма SMART Education, що інтегрувала цифрові підручники, онлайн-класи та ШІ у навчальний процес. До 2015 року всі корейські школи були підключені до широкосмугового інтернету. Це дозволило молоді не лише вивчати інженерію, математику, програмування, а й готуватися до майбутнього в технологічних гігантах — Samsung, LG або Hyundai.
Корейське суспільство виявилось готовим до такого виклику. Завдяки конфуціанському впливу в країні традиційно високий рівень поваги до вчителя, до старших і до ієрархії. Це створило дисципліноване освітнє середовище: у школах немає хаосу, університетам притаманна аполітичність, на ринку праці панує культ лояльності. Варто зазначити, корейці виховують дітей із переконанням, що головне призначення молоді — добре вчитися й будувати майбутнє країни. І вони справді вірять, що особистий успіх — функція зусиль, а не випадку.
У результаті, Південна Корея сьогодні — одна з найбільш освічених націй світу. За рейтингом OECD, країна входить до трійки за часткою молоді з вищою освітою, а за рівнем цифрової грамотності перевищує більшість країн Заходу. Освіта тут не просто інструмент мобільності — це національна релігія, що сформувала кадри для технологічного прориву.
Цей симбіоз державної стратегії, культурних цінностей і технічних рішень зробив Корею тим, чим вона є сьогодні — прикладом для тих, хто мріє про модернізацію, але не має природних ресурсів, лише ресурс людський.
Між Пекіном і Вашингтоном: технологічний націоналізм по-корейськи
Зараз Південна Корея — один із найбільших постачальників напівпровідників у світі, а експорт є основою її ВВП. Проте залишатися лідером у світі, де стрімко зростають Китай і В’єтнам, стає дедалі складніше. Китай копіює, інвестує та наступає по всіх фронтах. У відповідь Корея робить ставку на те, що важче вкрасти: інтелект, науку, прориви. Рік тому уряд Сеула оголосив про нову ініціативу — інвестиції в розмірі 9,4 трильйона вон (майже $7 млрд) у розвиток ШІ, щоб зберегти свою технологічну перевагу на ринку мікрочіпів.
Крім того, диверсифікуючи експорт, Сеул прагне зменшити залежність від Пекіна та Вашингтона. Так, у квітні Південна Корея та В’єтнам домовились про посилення економічної співпраці, включно з енергетикою, легкою промисловістю та спільними проєктами, щоб до 2030 року досягти у двосторонній торгівлі $150 мільярдів.
Цей підхід і став запорукою того, що Корея, навіть опинившись між двома гігантами — Японією та Китаєм — не просто втримала свої позиції, а стала символом ефективного технологічного націоналізму. Її стратегія — безперервний рух від дешевого до інноваційного, від копіювання до створення, від виживання до глобального лідерства. І саме експорт — від перук до мікрочипів — став ниткою, яка зшила це економічне диво…
…Феномен Південної Кореї — не лише історія економічного прориву, а й зразок послідовної національної стратегії, що об’єднала технології, експорт, освіту, культуру та державне управління в цілісну модель розвитку. В умовах післявоєнної руїни, нестачі ресурсів та геополітичного тиску країна змогла не просто відновитися, а потрапити у мейнстрим у сфері інновацій і культури.
Сьогодні, коли Корея стикається з новими викликами — старінням населення, глобальними ризиками, посиленням конкуренції з боку Китаю, — вона продовжує шукати відповідь у розвитку інтелектуального потенціалу, внутрішнього ринку та нових форм присутності у світі.
Досвід Кореї дає не лише розуміння інструментів економічного зростання, він створює можливість для інших держав, зокрема України, по-новому поглянути на власні перспективи. Наступного разу ми розглянемо, які саме угоди про вільну торгівлю стали фундаментом корейської зовнішньоекономічної експансії, як Сеулу вдається балансувати між Вашингтоном і Пекіном, чому інвестиції в R&D стали наріжним каменем стратегії, яким чином Корея трансформувала IT, електроніку, біотехнології, як поп-культура стала не менш вагомим інструментом впливу, ніж мікрочипи, а також, які уроки цього шляху можуть бути корисними для післявоєнної трансформації України.
Тетяна Вікторова
