Фінансова дисципліна політичних партій: кошти без контролю попри мільйонні державні видатки
Держава витрачає сотні мільйонів гривень на фінансування партій, уявляючи це інвестицією в прозорість і незалежність політичної системи. Однак кожен бюджетний рік дедалі виразніше оголює парадокс: гроші платників податків рухаються справно й за графіком, тоді як партійна звітність — основний механізм контролю — зникає з горизонту. Проблема підзвітності політичних партій в Україні дедалі виразніше показує, що формальні механізми контролю не досягають своєї головної мети — забезпечення прозорого політичного процесу. Наявність законодавства, яке зобов’язує партії подавати фінансову звітність, давно не є гарантією його дотримання. При цьому зараз, коли черговий строк подання звітів минув, а НАЗК зайняло незрозумілу позицію, утримуючись від публічної інформації про результати моніторингу, стає дедалі важче говорити про рівність політиків перед законом.
Фінансова дисципліна політичних сил і роль НАЗК в цьому процесі
Попри встановлені законодавством строки, 18 листопада Національне агентство з питань запобігання корупції досі не надало інформацію про подання звітності політичними партіями за ІІІ квартал 2025 року. Закон України «Про політичні партії в Україні» у поєднанні зі статтею 17 чітко визначає обов’язок партій подавати детальні фінансові звіти, а НАЗК покликане перевіряти їх достовірність і повноту. Крайній термін подання – 10 листопада, а порушення цієї вимоги тягне за собою адміністративну відповідальність і накладення штрафу від 5 100 до 6 800 гривень. Те, що більше ніж через тиждень після закінчення терміну агентство не оприлюднило результати, ставить під сумнів ефективність його роботи, механізмів контролю та прозорості.
Аналіз останніх новин на сайті НАЗК свідчить про значну активність агентства у презентації власних досліджень, організації консультацій та запровадженні різноманітних процедур — від моніторингу лобіювання до розробки дорожніх карт розвитку інституту викривання. Однак серед численних повідомлень немає жодного слова про ключовий елемент фінансової дисципліни політичних партій — стан подання ними звітності. Всі заяви агентства про «ефективність фінансового контролю» та презентації досвіду України на міжнародних майданчиках виглядають декларативними, формують в публічній площині враження активності, але не супроводжуються конкретними діями.
Несвоєчасна подача звітів або відсутність відкритих даних про їх подання створює простір для маніпуляцій з фінансами партій і формує невизначеність у суспільстві щодо реальної фінансової дисципліни політичних сил. Попередній досвід показує, що більше ста партій системно затримують звіти, уникаючи накладення штрафів або використовуючи законодавчі прогалини для обхідних рішень, особливо коли мова йде про місцеві організації на тимчасово окупованих територіях, де закон звільняє їх від відповідальності за неповні дані.
Проблема стає особливо гострою, якщо врахувати, що фінансова прозорість політичних партій безпосередньо впливає на довіру виборців та формування політичного порядку денного. У ситуації, коли контрольні органи не забезпечують своєчасного інформування про стан звітності, суспільство позбавлене можливості оцінити, які партії дотримуються закону, а які — ні. Це породжує ризик системного зневажання фінансової дисципліни і стимулює використання непрозорих схем фінансування.
Важливо також порівняти нинішню ситуацію з попередніми роками. У 2024–2025 роках спостерігалася тенденція до частих затримок подання звітності, а штрафні санкції застосовувалися вибірково, що підривало принцип рівності перед законом та сформувало у політичних партій відчуття безкарності.
Таким чином, відсутність чіткої інформації про стан звітності політичних партій за ІІІ квартал 2025 року свідчить про структурні проблеми системи контролю, небажання його здійснювати та потенційні ризики непрозорого фінансування.
Фінансування і звітність політичних партій
У Держбюджеті на 2025 рік передбачено 890 мільйонів гривень на фінансування парламентських політичних партій. Закладена сума, так само як і торік, виявилася нижчою за ту, яка мала би бути розрахована відповідно до встановленої законодавством формули. Це зменшення пояснюється тим, що у Держбюджеті повторно не враховано обсяг фінансування, який раніше мала б отримувати заборонена партія «Опозиційна платформа — За життя».
Серед парламентських сил найбільшу частку коштів отримали партія «Слуга народу», для якої передбачено 519,6 мільйона гривень. «Європейській солідарності» бюджет визначає дещо менший обсяг, близько 150 мільйонів. Натомість «Батьківщина», яка продемонструвала вищу підтримку виборців, ніж «ЄС», має в 2025 році 98,6 мільйона гривень державного фінансування.
Причина такої конфігурації бюджетних коштів полягає у визначеному законом механізмі їх розподілу. Загальний обсяг фінансування обчислюється за формулою, яка передбачає множення одного відсотка мінімальної заробітної плати, встановленої на початку року, який передує поточному, на кількість виборців, які взяли участь в останніх парламентських перегонах. Якби ця формула була застосована повністю, то сума фінансування політичних партій у 2025 році перевищила би 1 мільярд гривень.
Сама структура розподілу коштів побудована так, що 9/10 передбаченого обсягу спрямовуються партіям пропорційно до кількості голосів, отриманих на виборах, тоді як решта 10% виділяються тим політичним силам, які забезпечили збалансований гендерний склад своїх парламентських фракцій, тобто не допустили перевищення 2/3 депутатів однієї статі. У чинному складі Верховної Ради таку вимогу виконали лише дві політичні сили — «Європейська солідарність» та «Голос».
Запровадження державного фінансування політичних партій стало спробою вирішити хронічну для української політики проблему залежності від непрозорих донорів та впливових бізнес-груп. Реформа, яка стартувала у 2015 році, мала на меті створити інструмент, який би зменшив фінансову вразливість політичних сил перед олігархічним капіталом і водночас стимулював їх до прозорості. Законодавці тоді визначили, що право на кошти з Державного бюджету отримують ті партії, які подолали 5% бар’єр на останніх парламентських виборах і сформували фракцію у Верховній Раді (спочатку мінімальний бар’єр для отримання коштів становив 2%). Починаючи з 2020 року, державне фінансування стабільно отримували «Слуга народу», «Батьківщина», «Європейська солідарність», «Голос» і — до моменту її заборони — «Опозиційна платформа — За життя».
Що показує попередня звітність політичних партій? Згідно з інформацією НАЗК, кампанія звітування за ІІ квартал 2025 року, яка завершилася 11 серпня, вкотре продемонструвала структурну неспроможність системи контролю політичних фінансів. Понад 130 політичних партій не подали до Національного агентства з питань запобігання корупції звіти про майно, доходи, витрати та зобов’язання фінансового характеру.
Ця цифра повторює тенденції попередніх кварталів: за І квартал 2025 року звітність не подали майже 150 партій, а за ІV квартал 2024 року – понад 130, тоді як ІІІ та ІІ квартали 2024 року демонстрували подібну масовість порушень. Така системність свідчить не про випадкові затримки, а глибокі організаційні та інституційні проблеми, коли механізм обов’язкового звітування стає декларативним і не здатен забезпечити реальний контроль за фінансовою дисципліною.
Крім того, дані за 2020–2023 роки підкреслюють тривалість цієї проблеми: майже 200 політичних партій не виконали вимогу закону щодо звітування, хоча загалом було подано понад 22 тисячі звітів партійними організаціями та місцевими осередками. Ця статистика вказує на системну диспропорцію: великий обсяг звітів не забезпечує прозорість, якщо значна частина партій регулярно порушує терміни, а контрольні механізми не спрацьовують як гарантія відповідальності.
Ситуація ускладнюється тим, що закон передбачає винятки для місцевих організацій партій на тимчасово окупованих територіях, звільняючи їх від відповідальності за неповну або недостовірну інформацію. Така норма формально враховує об’єктивні труднощі збору даних у зонах конфлікту, проте фактично створює «зону безкарності», яка може використовуватися для прихованого фінансування та непрозорих операцій із партійними активами.
Як свідчать оприлюднені урядом параметри Держбюджету на 2026 рік, обсяги видатків на політичні партії зменшаться: у проєкті закладено 865 мільйонів гривень, що на 25 мільйонів менше порівняно з 2025 роком. Однак це скорочення не змінює загальної тенденції та виглядає парадоксально: держава продовжує виділяти значні кошти політичним силам, навіть коли механізми контролю за їхньою фінансовою дисципліною демонструють очевидну неповноцінність.
Отже, попри те що система державного фінансування політичних партій створювалася як антикорупційний запобіжник і мала стати альтернативою залежності від великих приватних донорів, практика останніх років демонструє, що передбачений законом механізм контролю за прозорістю фінансування фактично втратив свою логіку, оскільки відсутність звітності не призводила до автоматичного обмеження бюджетної підтримки партій.
У такій конструкції сама ідея боротьби з тіньовим впливом втрачає сенс: бюджетні вливання не зменшують ризик корупції, бо не супроводжуються реальним контролем і відповідальністю. Фактично країна отримує ситуацію, в якій прозорість декларується лише як принцип, але не працює як інструмент.
Зрештою, повторювані невиконання обов’язків партіями за різні квартали вказують на системний характер проблеми, який не можна вирішити лише через формальні штрафи. Необхідність радикальної реформи механізмів контролю та оперативного оприлюднення результатів стає очевидною, оскільки від цього залежить не лише прозорість фінансів, а й довіра суспільства до політичної системи в цілому. Якщо партії системно ігнорують закон, а НАЗК не забезпечує ефективного контролю, сама концепція фінансової дисципліни перетворюється на декларативну норму без практичного змісту.
Етапи партійного будівництва та трансформація політичного поля України
За офіційними даними Міністерства юстиції України, зараз у державі зареєстровано 340 політичних партій. Цей показник відображає складну динаміку партійного розвитку, яка за три десятиліття пережила кілька помітних хвиль масової реєстрації. Починаючи з 1990 року, коли була створена перша зареєстрована партія, процес партійного будівництва мав стрибкоподібний характер, чітко корелюючи з ключовими політичними подіями та змінами в виборчому законодавстві.
Перший помітний сплеск припав на 1999 рік, коли за рік було зареєстровано п’ятнадцять нових партій. Це збіглося з підготовкою до президентських виборів, а поява великої кількості нових структур відображала практику використання «технічних» партій для формування виборчих блоків, делегування членів та спостерігачів до виборчих комісій.
Наступна хвиля зареєстрованих політичних сил припала на 2005 рік після зміни влади, коли Мін’юст за рік зареєстрував вісімнадцять партій. У цей період відбувалося переформатування політичного середовища: одні структури розколювалися, інші створювалися наново, прагнучи закріпитися у зміненій системі.
Абсолютний рекорд був зафіксований у 2015 році, коли за рік було зареєстровано сімдесят три партії. Така кількість перевищувала середні темпи попередніх років у кілька разів і була обумовлена комплексом факторів — змінами влади, місцевими виборами та новим виборчим законодавством, яке стимулювало появу регіональних політичних проєктів, відомих як «партії мерів». У 2016 році процес реєстрації продовжився з певною інерцією: зареєстровано ще сорок дві партії, що відображало потребу на нові політичні формати та альтернативні проєкти для участі у виборах. Востаннє яскрава реєстрація партії з промовистою назвою «Наступ» відбулася у 2022 році, безпосередньо перед початком повномасштабного вторгнення, і з того часу нові реєстрації не здійснювалися.
Слід зазначити, що динаміка реєстрацій тісно корелює з ключовими політичними подіями: завершенням президентських термінів, революційними змінами влади, локальними виборами та реформуванням виборчих правил. Однак за цим зовнішнім чисельним зростанням прихована глибока асиметрія між формально існуючими структурами та реально діючими політичними суб’єктами.
Частина політичних партій, яка з’явилися у ці хвилі, не досягла практичної значущості та не брала участі у виборах. Закон «Про політичні партії в Україні» передбачає низку підстав для скасування їхньої реєстрації, і Міністерство юстиції активно реалізує ці повноваження. Найпоширенішою причиною є невисування кандидатів протягом десяти років на президентських або парламентських виборах, що автоматично ставить під сумнів функціональність партії.
За цією підставою подано 54 позови до суду, із яких 24 завершилися анулюванням реєстрації. Серед ліквідованих партій є як маловідомі структури, так і відомі утворення, наприклад «Організація Українських Націоналістів», «Київська Русь», «Совість України», «Справедлива країна» та «Солідарність правих сил». Ще 27 позовів перебувають у судах, а результати трьох випадків залишаються невідомими, що демонструє, наскільки процес «очищення» партійного поля є тривалим і непослідовним.
Другою поширеною причиною є неутворення обласних організацій у більшості регіонів. За цією підставою подано десять позовів, і вже ухвалено рішення щодо ліквідації двох партій: «Соціальної партії України» та «Універсальної партії».
Нарешті, третьою причиною надання недостовірних відомостей при реєстрації, що стало приводом для трьох позовів, один із яких завершився ліквідацією партії. У судах ще перебувають 34 справи щодо примусового виключення партій із реєстру, що показує, що наявність формальної реєстрації не гарантує реальної участі у політичному процесі.
Особливий характер отримав і процес ліквідації політичних сил після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, коли до цієї процедури додалася національна безпека. 18 березня 2022 року Рада національної безпеки та оборони ухвалила рішення про призупинення діяльності окремих політичних партій, яке було реалізовано Указом Президента № 153/2022. На виконання цього рішення Міністерство юстиції подало позови до суду з вимогою заборонити діяльність відповідних структур. Судові рішення задовольнили всі вимоги Мін’юсту, і було заборонено діяльність двадцяти однієї політичної партії, включаючи «ОПЗЖ», «Партію Шарія», «Опозиційний блок», «Соціалістичну партію України», «Союз лівих сил», «Прогресивну соціалістичну партію України», «Блок Володимира Сальдо», а також Комуністичну партію України.
Правові наслідки заборони виходили далеко за рамки формального статусу: майно, кошти та інші активи цих партій переходили у власність держави, що здійснювалося через Фонд державного майна, Міністерство економіки та банківські установи. Станом на сьогодні майно було закріплено за державою щодо тринадцяти партій, у восьми випадках активи не виявлено. І тут важливо підкреслити, що на відміну від ліквідацій через пасивність, заборона 2022–2023 років торкнулася партій з реальним політичним впливом, що мали представництво в парламенті чи місцевих органах влади.
Таким чином, ці процеси демонструють, що українське партійне поле є водночас надзвичайно насиченим і структурно асиметричним. Більш ніж триста зареєстрованих партій не відповідають реальному рівню політичної конкуренції, який концентрується у діяльності лічених гравців. Системне «очищення» та заборони після 2022 року свідчать про перехід держави від пасивної ролі реєстратора до активного регулятора, здатного визначати межі легітимного політичного поля та забезпечувати національну безпеку.
Проте ця трансформація ставить формує черговий парадокс: на тлі формальної свободи реєстрації понад трьох сотень партій реальна політична конкуренція обмежена кількома активними гравцями, а державне регулювання стає критично важливим для підтримки стабільності. Пошук балансу між захистом державності та обмеженням політичних свобод визначатиме подальший розвиток української політичної системи, а її ефективність стане показником зрілості демократичних інститутів і здатності держави реагувати на зовнішні загрози.
У цьому контексті набуває особливої ваги проблема неподання партіями фінансової звітності: повторювані порушення термінів подання звітів, затримка оприлюднення інформації НАЗК і високий рівень «пасивних» партій свідчать про те, що формальна легітимність часто використовується як ширма для непрозорих фінансових потоків і ухиляння від відповідальності. В умовах, коли державні механізми контролю не здатні повністю відслідковувати діяльність навіть активних гравців, існування сотень «партій на папері» перетворює систему звітності на декларативний процес, який не забезпечує ні прозорості, ні підзвітності.
Це черговий раз показує, що в Україні наявність закону і формальних процедур не гарантує їх ефективності, а реальна політична відповідальність залишається привілеєм небагатьох активних гравців.
