Україна воює тривалий час, однак її економіка досі не адаптована до умов тотальної війни. На перший погляд, це виглядає як парадокс: держава, яка веде важку боротьбу на всіх фронтах, залишає економічні механізми в мирному режимі. Військові замовлення розподіляються зі складнощами, бюрократична машина пробуксовує, а бізнес наражається на такі ж труднощі, як і в мирні часи. Бюджет, інфраструктурні проєкти, державні пріоритети досі не перебудовані на воєнний лад, що викликає питання: що гальмує цей процес? Це проблема політичної волі, адміністративного саботажу чи просто наслідок непрофесійного держуправління? В умовах, коли країна потребує ресурсів, мобілізації і швидких рішень, економіка продовжує йти за старою схемою, що викликає справедливе обурення і нерозуміння як серед військових, так і серед бізнесу.
Перехід до військової економіки потребує радикального перегляду
Президент України Володимир Зеленський в День працівників та працівниць оборонно-промислового комплексу України заявив, що зараз в Україні працюють 500 підприємств оборонно-промислового комплексу, майже 300 тисяч людей задіяні у виробництві. Зокрема, саме вони виробляють вітчизняні снаряди, гармати, міномети, бронетехніку, протитанкові комплекси, системи РЕБ та багато іншого. Однак, вбачається, цього недостатньо. Заступник міністра оборони Іван Гаврилюк ще влітку відкрито висловився про те, що наша економіка так і не перейшла на військові рейки. Ця проблема також постійно турбує українських економістів і ЗСУ. Однак замість того, щоб запустити військову економіку, уряд закриває бюджетні діри податковим пресингом, залишаючи оборонну інфраструктуру недофінансованою. Наслідки такого підходу стали очевидними, коли ми побачили нестачу 500 млрд гривень на потреби оборони — це діра, яку не закрити жодними податками. Отже, попри очевидну необхідність, країна, яка щоденно бореться за виживання, ще й досі залишається в парадигмі мирного часу.
Перехід до військової економіки потребує радикального перегляду, починаючи від бюджету і закінчуючи менталітетом суспільства. Військова економіка — це централізація фінансів, інвестицій і людських ресурсів для захисту країни. Тобто, не просто перерозподіл коштів, а повне перетворення пріоритетів, де немає місця для зайвих витрат, які не стосуються безпосередньо оборони. Коли суспільство втрачає розуміння цієї потреби, кожна втрата на фронті стає лише питанням часу, а сама перемога віддаляється.
Розгляньмо основні кроки, які Україна досі не здійснила для переведення економіки на військовий лад, і що це може коштувати країні. Бюджет держави досі орієнтований на мирний час. Незважаючи на війну, продовжується вкладання державних коштів в інфраструктурні проєкти, ремонт доріг, культурні заходи, висадку квітів, безглузді телепередачі, космічні зарплати і пенсії чиновникам, та навіть закупівлю нових люксових автомобілів для чиновників. Такий підхід виглядає абсолютно недоцільним, коли на фронті не вистачає необхідних ресурсів. Справжня військова економіка вимагає, щоб бюджетні кошти направлялися винятково на оборонні потреби. Це означає, що витрати на фестивалі та інші другорядні проєкти мають бути призупинені.
Глибокий аналіз усіх рівнів бюджету та перенаправлення коштів на оборону дозволили б вивільнити мільярди гривень. Кожен проєкт, який не є критично необхідним для виживання, має бути поставлений на паузу. Це рішення не є простим і приємним, але уряд має розуміти, що без цих кроків він ставить під загрозу майбутнє країни.
Другим невідкладним заходом має стати централізація фінансових ресурсів для розвитку оборонної промисловості. Сьогодні Україна повинна вкладати значні кошти у виробництво боєприпасів, дронів, військової техніки, що здатна не лише захищати наші кордони, але й посилити позиції на фронті. Натомість, через недосконалу структуру кредитування, кошти часто розпорошуються на непрофільні проєкти, які не несуть оборонного значення.
Важливо розуміти, що збільшення інвестицій в військово-промисловий комплекс (ВПК) прямо впливає на успіхи нашої армії. Кожен новий безпілотник, кожна додаткова одиниця техніки — це крок до перемоги. Однак зараз Україна не може дозволити собі відкладати інвестиції в оборонний сектор, тому кожен втрачений день грає на руку РФ, яка давно перейшла на режим тотальної мобілізації ресурсів.
Військова економіка передбачає максимальну мобілізацію всіх доступних ресурсів. Це стосується і матеріалів, і людської сили. Сьогодні оборонні підприємства повинні працювати у три зміни, виробляючи все необхідне для фронту, і це стосується не тільки традиційних виробництв, але й залучення нових компаній у сфері IT, інженерії, транспорту. Мобілізація — це не тільки про армію, але й про економічний тил, де кожен працівник має розуміти, що його внесок прямо впливає на обороноздатність країни. До того ж, централізація ресурсів означає, що все, що може бути використано для армії, повинно йти на її потреби. Час адаптувати всю економічну діяльність для максимальної підтримки фронту, незалежно від масштабу підприємства. Нерозуміння цього факту та зволікання з впровадженням таких заходів ставить нас у критичне становище.
Водночас ментальна адаптація суспільства до воєнного стану є не менш важливою за економічні реформи. Ми маємо перейти на мислення “все для фронту, все для перемоги”. Це означає, що в тилу не повинно залишатися “райських островів”, де війна нагадує про себе лише повітряними тривогами. Кожен громадянин має розуміти свою роль у цій боротьбі, навіть якщо вона полягає в допомозі армії, роботі на виробництві або волонтерській діяльності.
Слід зазначити, що Росія уже давно запустила свою економіку на повну потужність для підтримки війни. Вони діють за принципом “перемога або смерть”, і це призвело до відчутних змін у їхній військовій машині. Якщо Україна не змінить підходу, ми можемо опинитися в ситуації, коли будемо безпомічно спостерігати за зміцненням позицій ворога, не маючи достатньої сили для протистояння. Це надзвичайно тонка грань, і час грає проти нас.
Що заважає Україні створити двоконтурну модель на підтримку війни
Незважаючи на триваючу війну, у деяких високих кабінетах досі панує ілюзія стабільності, яка дозволяє уникати складних рішень і залишати економіку на мирних рейках. Це велика помилка, яка дорого обходиться всій країні. Зараз, як ніколи, важливо зосередити всі зусилля на мобілізації, централізації фінансових і людських ресурсів і впровадженні справжньої військової економіки, яка зможе забезпечити необхідний рівень обороноздатності. Лише тоді ми матимемо шанс вистояти у протистоянні з країною, яка кинула всі свої сили на завоювання нашої землі.
Росія, залучивши економіку до підтримки війни, реалізувала умовну “двоконтурну” модель, де громадянська економіка функціонує як джерело ВВП і податків, а військово-промисловий комплекс отримує фінансування за рахунок доходів від цього ж громадянського сектору. Цей підхід створює постійний переток капіталу — як у сполучених посудинах, де прибутки від нафтового і газового сектору, замість відтоку в західні активи, інвестуються у виробництво зброї та армію. Така модель гарантує стабільний приплив ресурсів до оборонної сфери, забезпечуючи армію не лише озброєнням, а й грошовими виплатами контрактникам. Чим більше прибутків генерує цивільна економіка — тим більше коштів надходить на війну.
Україна, на жаль, поки що не здатна реалізувати таку модель. Ситуація ускладнюється тим, що значна частина доходів від аграрного сектору та інших сировинних галузей не залишається у країні, а витікає за кордон через різні схеми. Лише у 2023 році, за даними НБУ, українські зернові трейдери не повернули в країну валютної виручки на суму понад 8 мільярдів доларів. Це критичний показник, який вказує на суттєвий недолік у системі розподілу прибутків. Навіть попри збільшення термінів розрахунків за деякими аграрними експортними операціями до 120 днів, фактичний відтік капіталу продовжується.
Проблема тут глибша, ніж просто неефективне регулювання. Україна потребує створення умовного “військового контуру” в економіці — системи, де прибутки від цивільної економіки слугують не тільки цілям розвитку, але й потребам оборони. Такі країни, як США та Ізраїль, давно використовують механізми перетоку громадянських доходів до оборонної галузі. Це дозволяє їм не лише утримувати сильну армію, але й фінансувати постійні дослідження і розробки у сфері ВПК.
Що потрібно зробити для формування двоконтурної економіки в Україні
Український уряд має докласти всіх зусиль для побудови ефективного громадянського сектору, прибуток якого підтримуватиме оборону і позитивно вплине на оборонно-промисловий комплекс. Це можливо за умови впровадження нових фіскальних механізмів, які змусять капітал не втікати за кордон, а працювати на власну армію.
Фіскальний контроль над сировинними доходами
Насамперед необхідно запровадити механізм, який дозволить певну частину доходів від сировинних секторів спрямовувати на потреби оборони. Для цього слід змінити податкове законодавство, що регулює великі експорти. Українська економіка може формувати “армійський фонд” із прибутків від експорту зерна, руди, металів та інших сировинних ресурсів. Подібні фонди давно практикуються у багатьох країнах, де частина державних доходів автоматично перенаправляється у сфери стратегічної важливості.
Забезпечення повернення валютної виручки
На фоні війни є неприпустимим, щоб валютна виручка з аграрних та інших експортних галузей не поверталася в Україну. Це питання не просто регуляційної дисципліни, але й національної безпеки. Створення більш жорстких вимог до повернення виручки, моніторинг кожної великої операції дозволить запобігти масовим втратам валюти, якої бракує для розвитку ВПК.
Цивільна економіка на службі армії
Важливо сформувати суспільне розуміння, що кожен громадянин, кожна галузь працює на армію та перемогу. Це передбачає нову систему обов’язкових інвестицій підприємств у ВПК та підтримку стратегічних ініціатив для розвитку оборони. Громадянська економіка повинна стати головною рушійною силою фінансування армії, а не сподіватися лише на допомогу міжнародних партнерів.
На відміну від України, Росія, попри санкції, змогла організувати масштабне фінансування війни завдяки стабільним доходам від громадянського сектору. Поки українська економіка втрачає валюту за кордоном, РФ забезпечує оборонну промисловість через мобілізовані ресурси. Їхня модель дозволяє кожному заробленому рублю у громадянському секторі підтримувати армію. Це створює довготривалий резерв для ведення бойових дій, не обмежуючись зовнішніми ресурсами. Україна повинна адаптувати цю двоконтурну модель, якщо планує досягти стабільного фінансування власного ВПК.
“На грані залежності: як Україна ризикує залишитися без підтримки і без оборони”
Уряд України, попри реальні загрози та численні заклики експертів, і досі обирає стратегію економічної пасивності, замість створення міцного військово-промислового комплексу. Слід розвивати власні промислові потужності, однак він продовжує сподіватися на міжнародну фінансову підтримку. Це стратегічне упущення загрожує не лише економічною кризою, а й може обернутися небезпечним дефіцитом ресурсів для оборони, залишаючи країну на лінії виживання.
Наразі оборона становить майже половину витрат держбюджету. Проте всі видатки на цивільний сектор — від охорони здоров’я та освіти до інфраструктурних проєктів і соціальних програм — покриваються майже виключно за рахунок іноземної допомоги. Потреба у цій зовнішній фінансовій підтримці, за офіційними оцінками, у 2024 році становить $38 млрд.
Згідно даних Центру економічної стратегії, серпень 2024 року приніс Україні суттєвий приплив іноземних коштів: $8,5 млрд було надано для підтримки бюджету. З них $4,5 млрд надійшло від Європейського Союзу, включно з $1,6 млрд як грант, а решта — пільговий кредит. США додатково підтримали Україну грантом у розмірі $3,9 млрд. Однак навіть ці величезні обсяги фінансування, зважаючи на високу вартість війни та відсутність внутрішньої інвестиційної бази, залишають бюджет України дуже залежним і вразливим.
Вересень 2024 року став показовим у цьому сенсі: очікуваний обсяг іноземного фінансування, який мав забезпечити критичні потреби державного бюджету, практично зник. На сьогодні, з обіцяного гранту у розмірі $3,9 млрд від США, що мав надійти до кінця американського бюджетного року, країна так нічого й не отримала. Це означає, що життєво важливі соціальні та інфраструктурні програми залишилися на мінімальних ресурсах, а їх подальше фінансування тепер під питанням. Уряд України чекає на кошти, але кожен день відкладених надходжень ставить під загрозу стабільність державного управління.
Вересень став моментом істини: коли країна не отримала обіцяної підтримки, це означало не просто зупинку програм, а й ризик зупинення зарплат, пенсій, забезпечення державних інституцій, не кажучи вже про розвиток оборонного потенціалу. Другий випадок майже повної відсутності іноземного фінансування від початку війни підтвердив, що нинішня стратегія української економіки — ризикована і вразлива. За цей місяць Україна отримала лише $11 млн кредиту від Банку Розвитку Ради Європи, чого явно недостатньо навіть для покриття базових потреб.
За даними за січень-вересень 2024 року, іноземна допомога покрила близько 69% потреб державного бюджету у додатковому фінансуванні. Такий високий рівень зовнішньої залежності на тлі війни ставить Україну у вкрай нестабільне становище. Якби внутрішні надходження від сировинних доходів, таких як аграрний сектор чи металургія, вкладалися у створення власного виробництва зброї та техніки, наша залежність була б меншою. Натомість, частина валютної виручки взагалі не повертається в країну: наприклад, у 2023 році зернові трейдери залишили за кордоном понад $8 млрд, що стало ударом по державному бюджету. Це — не лише фінансова втрата, а й втрата потенційних інвестицій в оборону.
Отже, якщо Україна не змінить підхід і не почне інвестувати у військово-промисловий комплекс та власний економічний потенціал, нас чекає ще більше зростання залежності від зовнішніх кредиторів. Але що станеться, якщо міжнародна допомога знову скоротиться чи навіть припиниться через внутрішні обмеження у країнах-донорах або зміну їхньої політичної позиції? Це залишить український бюджет у кризовому стані та без можливостей підтримати армію, яка боронить країну. Тільки сильна, самодостатня економіка здатна забезпечити армію, яка в свою чергу гарантує захист держави.
