Коли військова служба важливіша за права дитини: формула “справедливості” від Верховного Суду

Сімейні справи в судах завжди були джерелом непростих емоційних і юридичних дебатів, оскільки вони стосуються найбільш вразливої частини суспільства — дітей. У таких випадках кожне рішення має велике значення для подальшої долі малечі, адже саме суд повинен бути тим захисником, який надасть найкращі умови для її розвитку та добробуту. Однак нещодавнє рішення Верховного Суду України, яке стосується визначення місця проживання дитини, викликало здивування і поставило під сумнів пріоритети в судовій практиці. В цьому випадку, замість того, щоб зосередитись на інтересах дитини, суд обрав військову службу. Рішення, яке відмовило у визначенні місця проживання доньки з батьком через обставини служби військовослужбовця, спонукає до глибшого осмислення того, як державні інституції повинні балансувати інтереси дітей і вимоги національної безпеки.

Що вирішив суд першої інстанції

В Єдиному державному реєстрі судових рішень з’явилася справа, яка не може не привернути увагу. 22 січня 2025 року Верховний Суд України розглянув заяву військовослужбовця Збройних Сил України, який звернувся до суду з вимогою визначити місце проживання його доньки разом з ним.

Ця сімейна історія має довгу передісторію. 10 листопада 2001 року між позивачем і його дружиною був укладений шлюб, який було розірвано рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області ще у вересні 2013 року. В цьому союзі народилася донька, яка з моменту розлучення постійно проживала з батьком. Він активно займався її вихованням, піклувався про її матеріальне забезпечення, здоров’я і навчання, при цьому мати практично не брала участі у житті дитини і не забезпечувала її потреби. Тобто, фактично самоусунулася від виконання своїх батьківських обов’язків.

На думку батька, рішення суду мало бути лише підставою для офіційного закріплення місця проживання дитини разом з ним, адже це відповідає її інтересам і відображає реальну ситуацію, що склалася в родині. Водночас мати не заперечувала проти того, щоб донька проживала з батьком, і визнала позовні вимоги, зазначивши це в своїй заяві.

Суд першої інстанції став на бік батька, адже реальний стан справ дійсно свідчив, що дитина перебуває на утриманні батька, а мати не бере активної участі у її вихованні. Рішення суду ґрунтувалося на тому, де дитина фактично проживає. Він врахував, що проживання з батьком відповідає її інтересам. Батько самостійно виконував всі обов’язки, які мали б бути розподілені між двома батьками, а дитина мала глибокий емоційний зв’язок саме з ним. Суд зазначив, що таке рішення не лише логічне, а й справедливе, оскільки відповідає інтересам дитини.

Здавалося б, що справа вирішена справедливо і на користь дитини. Однак ситуація ускладнилася, коли в цю справу втрутилася військова частина, де проходив службу батько. Виявилось, що справа мала не лише сімейно-правове значення, а й важливі юридичні наслідки для мобілізаційного статусу позивача. За законом, військовозобов’язані чоловіки, які самостійно виховують дітей до 18 років, мають право на відстрочку від мобілізації.

Рішення апеляційного суду

23 січня 2023 року військова частина, яка не брала участі у першому розгляді справи, подала апеляцію, в якій вимагала перегляду рішення суду першої інстанції. Військова частина вважала, що позов до суду першої інстанції використаний батьком дитини як спосіб отримати офіційну підставу для звільнення з армії, оскільки закон передбачає демобілізацію для батьків, які самостійно виховують дітей.

У свою чергу судді виходили з того, що батько дівчинки виконує військовий обов’язок з оборони України, а поданий військовою частиною позов стосується встановлення юридичного факту місця проживання дитини, який дає право на звільнення з військової служби. Вони зауважили, що військова частина є особою, для якої рішенням суду першої інстанції створені підстави для виникнення обов’язків, що до цього не існували, а тому її права є порушеними. Суд також зазначив, що процес розгляду в першій інстанції мав певні недоліки: орган опіки був залучений формально, а думка самої дитини, якій на момент розгляду було 16 років, не була взята до уваги.

В результаті Одеський апеляційний суд дійшов висновку, що ця справа виходить за рамки звичайного визначення місця проживання дитини. Вона стала питанням, яке зачіпає конституційний обов’язок військовослужбовця та впливає на функціонування військової частини. Саме тому суд вирішив  задовольнити позов військової частини.

Остаточне рішення Верховного Суду

Після рішення апеляційного суду батько подав касаційну скаргу до Верховного Суду, сподіваючись на справедливість. Але 22 січня 2025 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційної інстанції, яке скасувало можливість офіційного закріплення місця проживання дитини разом з батьком. Судді визнали, що в цій справі ключовою є не стільки турбота про дитину, скільки питання військової служби її батька.

Верховний Суд наголосив, що процедура касаційного оскарження передбачає перевірку правильності застосування норм права, а не встановлення нових фактів. У цьому випадку апеляційний суд, на думку Верховного Суду, обґрунтовано дійшов висновку, що позов був поданий з наміром створити підстави для звільнення військовослужбовця зі служби, а не з метою захисту прав дитини.

Суд також вказав, що органи опіки не були повноцінно залучені до справи, а дитину, якій уже виповнилося 16 років, навіть не запитали про її думку щодо того, з ким вона хоче проживати. Це стало одним з аргументів того, чому суд не вважає рішення першої інстанції належним чином обґрунтованим.

Таким чином, Верховний Суд підтримав висновок апеляції: права військової частини як сторони, на яку рішення могло вплинути, були порушені, а рішення першої інстанції створювало юридичну колізію між правом батька на виховання дитини та його військовим обов’язком. В результаті касаційну скаргу батька суд не задовольнив.

Верховний Суд vs права дитини: тривожні висновки

Верховний Суд України ухвалив рішення, в якому зазначив, що воно ґрунтується на принципах верховенства права, закріплених у статті 263 ЦПК України. Також в ньому йде мова про те, що рішення має бути законним, обґрунтованим і відповідати духу справедливості. Ще цікавіше – у своєму рішенні суд посилається на Закон України “Про охорону дитинства”, а також статтю 51 Конституції та статтю 5 Сімейного кодексу, які визначають, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, а інтереси дитини мають враховуватися першочергово. Але чи справді так є у реальності?

Під час розгляду справи про визначення місця проживання дитини Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції допустив низку процесуальних порушень. Було зазначено, що він ухвалив рішення на основі визнання позову відповідачкою, не заглиблюючись у фактичні обставини справи. При цьому орган опіки та піклування не взяв участі у розгляді, не надав висновку щодо сімейної ситуації. Однак незрозуміло, чому Верховний Суд дійшов такого висновку лише на підставі рішення апеляційного суду, без детального аналізу всіх наявних доказів.

Ще більше запитань викликає той факт, що суд не взяв до уваги критичні аспекти цієї справи. У рішенні суду першої інстанції було чітко визначено, що шлюб між батьками дитини було розірвано ще у 2013 році, коли ні про війну, ні про мобілізаційні процеси зовсім не йшлося. І саме з цього часу дитина постійно проживала з батьком, проте цей важливий факт Верховний Суд залишив поза увагою. Також не було враховано, що мати фактично самоусунулась від виховання дитини ще з давніх часів, а сама дитина, якій виповнилося 16 років, не змогла висловити свою думку щодо того, з ким вона хоче проживати.

Ще більш дивним виглядає залучення до справи військової частини. Яке відношення до визначення місця проживання дитини має військова частина? Якими нормативними документами це визначено? Чому суд визнав її зацікавленою стороною? Чи справді когось турбувала доля дитини та її місце проживання? До речі, це питання так і залишилося відкритим.

Як відомо, функція Верховного Суду полягає у справедливому захисті прав виключно всіх людей. При цьому він зобов’язаний захищати права дітей та сімей, а не вистежувати “ухилянтів” від військової служби. Але у цій справі пріоритети розставлені інакше: інтереси військової частини, а не дитини, стали визначальними. Суд вирішив, що кадрова ситуація у військовій частині є важливішою за право дитини проживати з батьком. Тобто, фактично це рішення демонструє, що судова система готова віддавати перевагу державним інтересам навіть у тих випадках, коли першочергово повинні захищатися права дитини.

Вкрай важливим є те, що судовий вердикт в цій історії створює небезпечний прецедент, коли інтереси військових структур можуть ставати важливішими за потреби сім’ї. Що це означає для інших військовозобов’язаних, які самостійно виховують дітей? Чи можуть вони бути впевнені, що їхні права не поступляться місцем бюрократичним чи військовим інтересам?

Це рішення Верховного Суду ще раз ставить питання про баланс між державними інтересами та правами громадян. Чи може інституція, покликана захищати справедливість, ухвалювати рішення, які віддають перевагу військовій необхідності замість захисту дитини? Якщо ця тенденція продовжиться, це означатиме, що в майбутньому суди керуватимуться не законами і мораллю, а лише державною доцільністю. І ось тут відкриються небезпечні перспективи, коли будь-яке рішення може ухвалюватися не з огляду на верховенство права, а виключно в інтересах державного апарату. У такій системі права дитини, сім’ї чи окремої людини можуть легко нехтуватися заради “більш важливих інтересів”, які щоразу змінюватимуться залежно від політичного курсу або військової ситуації. Зрештою, це може перетворити суди на інструмент легітимізації будь-яких рішень влади, позбавляючи громадян останньої надії на справедливість.