“На деяких позиціях залишалися смертники, щоб прикрити відхід інших”: Ігор Луценко про втрату Вугледара

Вугледар – це більше, ніж просто місто на карті бойових дій. Для тих, хто стояв на його захисті, це місце стало символом мужності, втрат і нескінченного болю. Місце, де кожен шматок землі просякнутий кров’ю і спогадами. Там, де асфальт зустрічається з обгорілими залишками техніки, де в кожному гаражі колись ховалися не лише машини, а й надії, йшли важкі бої за життя.

Коли ворог вже підійшов надто близько, а повітря пронизували звуки обстрілів, Вугледар не просто здавався — він віддавав себе крок за кроком, із запеклими боями. Ті гаражі, де колись ховалися машини бійців, тепер стали свідками трагедії, залишаючи за собою обірвані дроти і скривавлені сліди війни. Відхід з Вугледару був не лише фізичним – це був болючий вихід з частини серця кожного, хто бився за кожен метр цієї землі. Для багатьох захисників Вугледар став точкою неповернення. Він став батьківщиною, хоч і обпаленою війною, місцем, де вони залишили частину себе. І навіть коли війна відступила, спогади, болі та втрати залишилися тут, на кожному квадратному метрі рідної землі.

Екснардеп, засновник Центру підтримки аеророзвідки, командир підрозділу ударних безпілотників “Орден Сантьяго” Ігор Луценко, який воював у рядах 72-ї бригади, розповів, з якими втратами Чорні запорожці відходили з Вугледару:

“72-га виходила з Вугледару важко, з великими втратами. Перед цим росіяни уже встигли з’явитися коло поваленої вежі ЛЕП на дорозі від Богоявленки і навіть обладнати вогневі позиції в гаражах за кладовищем.
Все там рідне мені, кожен квадратний метр. В тих гаражах ми колись ховали одну із своїх машин, коло гаражів одного разу ми навіть піймалися на дріт пікапом – на дорозі валялися сталеві проводи, обірвані нещодавнім прильотом.

72-га виходила тяжко, криваво. Багато техніки згоріло. До того кілька днів агонії взятого у облогу міста виснажили захисників, і коли вранішній сіряк наступив, не усім вистачило сил вийти.
На деяких позиціях лишалися смертники, щоб прикрити відхід інших.

За дивним законом життя, в ці дні, коли моя рідна бригада виривала з м’ясом себе з Вугледару, люди по країні сиділи у кав’ярнях і кінотеатрах, на пішохідних зонах перехожі підтанцьовували під музику вуличних музик; лунали і щирі, і ритуальні вітання захисникам – а ті в цей час вмирали, залишені, як потім скажуть, напризволяще.

І я не знаю знання, не маю сили, як зв’язати назад ці два світи, кожен з яких невпинно йде своїм шляхом.
Поки ми там були, ми переродилися. Були ми народжені тут, у Києві – а стали народженими в полях і підвалах Вугледару; тепер ті пустоти, пронизані залізом – наша батьківщина, а на столичних вулицях ми – приїжджі й чужі.

Якісь невідомі нам люди повиростали за ці три роки, заповнили собою тротуари і метро, на їх обличчях – нові гримаси.

Вони якісь світлі, напівпрозорі; ми ж – брудні й темні, ванни і барбершопи не виженуть з нас цю темінь.
Тепер 72-га – звір, якого вигнали з його лігва, ризикує остаточно загинути в голих посадках під ударами арти і фпв-дронів. Горизонт радіоуправління у росіян з висоток Вугледару простирається тепер на кілометрів 15, ледь не до самого Курахового.

Моліть усіх, кого вмієте молити, щоб 72-га, моя перша на цій війні і навіки рідна бригада (хоч я давно вже не у ній) не була стерта в пил в смертельних просторах за Вугледаром, щоб залишки могутнього колись бойового організму не було знищено остаточно, щоб у нього був шанс відродитися, зберегти весь свій накопичений досвід і біль для майбутніх перемог”, – написав Ігор Луценко на своїй сторінці в Фейсбук.