Повернення з війни не означає завершення боротьби. Для багатьох українських військових після фронту починається новий, не менш виснажливий етап у мирному житті, яке часто виявляється глухим до їхньої присутності. Замість поваги вони нерідко стикаються з байдужістю, зневагою або відвертою агресією з боку окремої частини суспільства. І водночас — складні бюрократичні лабіринти при спробі оформити інвалідність, отримати лікування, пройти реабілітацію або бодай з’ясувати, на що вони мають право згідно з законом. Все це створює замкнене коло, де замість підтримки наші захисники отримують недовіру і опір там, де мали би бути захист і повага.
Герої в черзі: як держава перетворює ветеранів на прохачів
Лише у 2024 році до Офісу Омбудсмана звернулися понад 123 тисячі людей, і майже чверть з них просили про допомогу в питаннях, пов’язаних із безпекою та обороною. Найчастіше зверталися родини військовополонених та зниклих безвісти, що становило понад 27% усіх заяв. Чимало звернень надійшло і від самих військових та ветеранів. Їх найбільше турбували проблеми зі статусами, виплатами та доступом до медичної допомоги. Та найбільше турбує той факт, що особливо багато скарг (445 звернень) стосувалися затягування процесу надання статусу учасника бойових дій, інваліда війни або члена родини загиблого. У більшості випадків йшлося про бюрократичну тяганину та помилки в документах. Хоча на початку 2025 року держава запровадила автоматичне присвоєння статусу УБД через реєстр ветеранів, система ще не працює бездоганно, і це добре видно за кількістю людей, які змушені добиватися свого через скарги.
Війна затяглася, і це сьогодні формує нову реальність. Кількість ветеранів стрімко зростає, а разом з цим і потреба в системному підході до їхньої реінтеграції. Попри спільну військову біографію, ветеранська спільнота не є однорідною. Хтось повертається з фронту із втраченим здоров’ям, хтось — із глибокою психологічною травмою, інші намагаються знайти спосіб повернутися до мирної професії або почати все з нуля. Без урахування цієї складності жодна державна програма не працюватиме ефективно.
Але статистика не залишає ілюзій. Тільки за десять місяців 2022 року понад 45 тисяч українців отримали інвалідність, що утричі більше, ніж роком раніше. З огляду на масштабне мінування територій і постійну небезпеку для цивільних, ця цифра зростатиме ще довго. Тим часом реальні дані щодо кількості ветеранів, осіб з інвалідністю внаслідок війни або постраждалих цивільних залишаються фрагментарними.
Держава пояснює це обмеженнями воєнного часу. Але все більше складається враження, що цей процес просто лишається безконтрольним. До початку повномасштабного вторгнення в Україні вже було понад 850 тисяч осіб, які підпадали під дію Закону “Про статус ветеранів війни”. З них понад 20 тисяч становили люди з інвалідністю, отриманою через війну. Після 24 лютого 2022 року тисячі військових долучилися до цього списку. Серед найпоширеніших травм медики зазначають ураження опорно-рухового апарату та мозку. Це означає складну й тривалу реабілітацію, а часто і повну втрату професійної дієздатності.
Омбудсман Дмитро Лубінець звернув увагу на серйозну прогалину в системі: людям, які отримали поранення на тимчасово окупованих територіях, часто відмовляють у встановленні інвалідності. І це не просто технічна проблема, а реальне обмеження прав тих, хто опинився в епіцентрі бойових дій не зі своєї волі. Хоч закон чітко гарантує, що з 24 лютого 2022 року місце отримання поранення не має значення, практика показує зовсім інше. Проблема виникла через постанову Кабміну №306. Вона не визнає інвалідність, якщо ушкодження цивільна особа отримала на території населеного пункту в межах окупації й при цьому постраждала від вибухонебезпечних предметів. Такий підхід не тільки позбавляє людей доступу до соціального захисту, а й фактично суперечить Конституції.
Уповноважений з прав людини запропонував навіть змінити нормативну базу, щоб уникнути правової дискримінації. Після обговорення з депутатами, міністерствами та міжнародними представниками Мінветеранів розробило проєкт постанови, яка дозволить встановлювати інвалідність після деокупації. Але, як наголосив Омбудсман, цього замало. Права людей мають бути захищені тут і зараз, незалежно від того, на якій території вони постраждали. Такий розбір проблеми з боку представників влади виглядає дещо цинічно, адже сама держава і створила ці бюрократичні труднощі, а тепер, немов приймає активну участь у їх усуненні.
Кадровий дефіцит проти невикористаного потенціалу: парадокс українського ринку праці
І це не єдине випробування, з яким стикаються ветерани після повернення з фронту. Міністерство у справах ветеранів прогнозує збільшення до 4–5 мільйонів ветеранів і членів їхніх родин після завершення бойових дій. Багато з них не зможуть повернутись до попередніх професій. Але це не має означати, що таку людину можна “списати”, немов стару машин на металобрухт. При належному підході ветерани, навіть з інвалідністю, можуть стати ключовим ресурсом у відбудові країни. І тут ми натикаємося на один із підводних каменів – готовність ринку праці.
На практиці ветерани часто зіштовхуються з упередженим ставленням: понад 30% учасників опитування Українського ветеранського фонду вказали на труднощі з працевлаштуванням після служби, зокрема через інвалідність. А ще чверть респондентів зазначили, що стикалися з подібними проблемами хоча б частково. Роботодавці зізнаються, що для більшості з них це новий досвід, адже понад 65% ніколи не працювали з ветеранами. І хоча існує готовність до діалогу, часто домінують страхи: нестабільний психоемоційний стан, складнощі з дисципліною, потреба адаптувати робочі місця.
Однак саме зайнятість дає ветерану не лише дохід, а й відчуття приналежності, корисності, контролю над власним життям. Ігнорування цієї реальності стане однією з причин соціальної напруги, яка може обернутися кризою. Держава не може не визнати того факту, що українське суспільство стрімко змінюється. Кількість людей із військовим досвідом та пов’язаними з війною травмами постійно зростає. І ці трансформації не можна залишати поза увагою. Професійна адаптація ветеранів з інвалідністю вже давно перестала бути питанням підтримки. Це має стати основою нової соціальної стабільності, яку країна повинна будувати вже сьогодні.
Ігнорування питання працевлаштування ветеранів з інвалідністю також може стати стратегічною загрозою для економіки України. На тлі війни, яка вже підірвала фінансову стабільність країни, недооцінка потенціалу цих людей лише посилює негативні тенденції: падіння податкових надходжень, зростання дефіциту бюджету, збільшення соціальних витрат та дисбаланс на ринку праці.
Слід зазначити й те, що коли ветеран з інвалідністю залишається поза ринком праці, держава змушена витрачати більше, не отримуючи нічого у відповідь. Не варто забувати і про те, що ринок праці водночас страждає від нестачі робочих рук. На тлі дефіциту кваліфікованих кадрів кількість безробітних, у тому числі серед людей з інвалідністю, зростає. З 2,1 мільйона осіб з інвалідністю працездатного віку працюють лише до 40%. Як бачимо, у країні знаходиться величезний резерв, який залишається нереалізованим. Щоб перетворити виклик у ресурс, потрібен не лише підхід держави, а й зміна позиції бізнесу. Програми швидкої перекваліфікації, адаптовані до можливостей та потреб ветеранів, можуть закрити прогалини у кадрах, зменшити навантаження на соціальну сферу й дати поштовх економічному відновленню. Ймовірно, треба поглянути на питання під іншим кутом і зрозуміти, що кожен ветеран з інвалідністю, який отримає роботу стане інвестицією для держави. І це питання не тільки справедливості, а й виживання держави в новій реальності.
Синдром невдячності та його жахливі наслідки
В Україні після повернення з фронту ветерани з інвалідністю нерідко стикаються з важким періодом адаптації до мирного життя. Коли немає змоги реалізувати себе професійно, це не лише впливає на самопочуття самого ветерана, а й зачіпає його стосунки з найближчими. Водночас інша сторона проблеми полягає у відношенню до них суспільства. Ветеранів з інвалідністю часто сприймають крізь призму посттравматичного синдрому, як осіб “зі зламаною психікою” або утриманців. Це формує бар’єр між тими, хто пройшов війну, і тими, хто не мав цього досвіду. Така стигматизація веде до дискримінації, недовіри й ще глибшої ізоляції ветеранів. За даними опитувань, майже половина ветеранів стикались з упередженим та агресивним ставленням до них з боку тих, кого вони захищають. Особливо ті, хто мав інвалідність або тривалий час не працював.
Яскравим прикладом, який демонструє зіткнення двох реальностей: тієї, що повернулась з фронту, і тієї, яка, схоже, навіть не виходила з зони комфорту, став випадок, що мав місце у львівському відділенні Ощадбанку. Роман Яворський, ветеран 103-ї бригади тер оборони, прийшов до банку оформити картку по інвалідності та натомість зіштовхнувся з проявами агресії з боку подружжя зі Львова, яке відмовилося поступитися місцем у черзі. До речі, за законом він мав повне право не стояти у черзі. Ветеран, на думку жінки, недостатньо “інвалід” бо “руки-ноги у нього на місці”. Вона разом з чоловіком вчинила лайку, кричала, щоб його “краще б москалі вбили” й наприкінці плюнула в його бік. На жаль, такі випадки не поодинокі. При цьому зневажливе і агресивне до наших військових ставлення відбувається на тлі повномасштабної війни, яку триває. Люди не розуміють, що прояви інвалідності не обов’язково пов’язані з втраченими кінцівками. Це може бути інсульт, травма, поранення, які не видно, але які позбавляють людину нормального життя. І головне, це не має бути сприйнятим, як право на жалість.
У тому ж Львові минулого року розгорівся скандал довкола пандусу, який встановили перед під’їздом однієї з багатоповерхівок. Обурення у мешканців викликав не нічний клуб, не базар під вікнами, а пандус для військового, який втратив обидві ноги. Сергій Власов, боєць, який воював за цю країну і залишив на фронті обидві кінцівки, звернувся до місцевої адміністрації з проханням облаштувати доступ до власного дому. Однак у відповідь полетіли скарги з боку сусідів, хтось хотів зрізати пандус тому, що він “неестетичний”.
Після того як сюжет про цю ситуацію вийшов в ефір, гнів суспільства не змусив себе чекати. Один з “активних” сусідів, який гучно обурювався, зрештою записав відео з вибаченнями. Його виклав керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Андрій Жолоб. Камера включена, слова пробачення сказані. Можливо, щиро, а можливо, просто злякався суспільної реакції.
Столиця теж “відзначилася” агресивною поведінкою до ветеранів. Так у Голосіївському районі Києва двоє “сміливців”, аби не повертати кошти за ремонт понівеченої машини, побили військовослужбовця, змушуючи силою відмовитися від їхнього боргу. Поліція затримала зловмисників за ст. 208 КПК України. Слідчі повідомили їм про підозру за ч. 2 ст. 355 ККУ – примушування до невиконання цивільноправових зобов’язань із застосуванням насильства, вчиненого групою осіб. За скоєне їм загрожує до п’яти років позбавлення волі.
На Чернігівщині стало відомо про жорстоке побиття військовослужбовця, який після поранення перебував у відпустці з метою проходження лікування. Чоловік ввечері вийшов винести сміття, де на нього здійснила напад група неповнолітніх із восьми чоловік. За свідченнями дружини, військовослужбовець має серйозні травми (осколкові поранення сідниць, стегон і стоп, геморагічний шок другого ступеня, переломи стегнових та плечових кісток, тимчасове порушення функцій верхніх і нижніх кінцівок, ушкодження нервів, анемія тяжкого ступеня). Зрозуміло, що з такими пошкодженнями людина не те що напасти, а навіть, оборонятися не могла. Подібний випадок за участі молоді теж мав місце у Києві у квітні цього року. Того разу злочинці спровокували конфлікт, напали на військового і жорстоко його побили.
Як так сталося, що суспільство, яке живе у війні, все частіше озирається на своїх захисників не з вдячністю, а підозрою, роздратуванням або й відкритою агресією? Наче ветеран чогось завинив перед українцями і сприймається як “той, хто просить щось зайве”.
Парадокс полягає в тому, що поки фронт досі палає, тил поступово знецінює тих, хто цей тил прикриває. Людина у формі замість поваги чує агресивні фрази на кшталт “А чому без черги?”, “А чому йому пандус?”, “У нього ноги є, що він собі дозволяє?”. Ветерани, які повертаються з війни з інвалідністю, з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), з тремтінням у руках і мовчанням в очах, стикаються не з підтримкою, а з перепонами. І не лише в бюрократії, а в головах співгромадян. Вони перетворили “пільги” на тригер. Будь-яка згадка про законне право військового, і частина суспільства миттєво впадає в істерику, наче зовсім втратило совість та емпатію. Бо вдячність не має проявлятися раз на рік постом у соцмережах. Це щоденні побутові речі: поступитись у черзі, допомогти, якщо в цьому є необхідність. Але навіть це чомусь виявилося надто складним для сучасного суспільства, яке нібито прямує до Європи та продовжує поводитися, немов якісь дикуни.
Цікаво, що держава спостерігає за такою поведінку, зберігаючи пасивне мочання. Ветерани досі не отримують повноцінної системної реабілітації. Програми підтримки надаються фрагментарно, подекуди з лише волонтерської ініціативи. Наші захисники залишаються сам на сам з травмами, діагнозами, зламаними кар’єрами й відчуженням. Ми звикли всі негаразди списувати на війну, мовляв вона змінює людей. Але справжнє запитання полягає у тому, кого вона змінила більше: тих, хто пройшов фронт, чи тих, хто за цей час так і не навчився дивитись у вічі своїм захисникам з повагою і вдячністю. Суспільство, яке дозволяє собі зневажати тих, хто його захищає, не просто втрачає людське обличчя, а нічим не відрізняється від ворога, від якого ці люди його і боронять.
