ІА “ФАКТ” вже писало, що зростання кількості надбагатих європейців – не просто статистика про людей зі статками понад $30 млн, а симптом економіки, де активи дорожчають швидше за зарплати. Поки одні європейці роками намагаються повернути купівельну спроможність після інфляційного шоку, інші багатіють майже автоматично – через акції, бізнес, нерухомість, фонди й спадковий капітал.
Тепер ця тенденція виходить за межі економіки й стає політичною проблемою. Державам дедалі важче фінансувати оборону, пенсії, медицину, кліматичний перехід і доступне житло, але великі статки залишаються мобільними й часто складними для оподаткування.
Тому головний конфлікт найближчих років – не просто між багатими й бідними, а між капіталом, який легко змінює юрисдикції, і державами, які більше не можуть дозволити собі його не бачити.
Міста-сейфи і середній клас
Найбільш видимий наслідок концентрації великих статків – не в таблицях, а в міському просторі. Для надбагатого покупця квартира в Мейфері, апартаменти в Мілані, вілла біля Женеви чи житло в Монако часто є не просто місцем проживання, а способом зберегти капітал, мати запасну базу для родини, закріпити резидентський статус і розкласти ризики між кількома країнами.
Одним із найкращих прикладів цієї нової ролі міста став Мілан. Після того як торік Велика Британія скасувала старий податковий режим non-dom для заможних іноземних резидентів, частина міжнародних інвесторів почала шукати м’якші і більш передбачувані юрисдикції. Серед головних бенефіціарів швидко опинилася Італія: близько 5 тис. людей уже скористалися її спеціальним режимом для заможних резидентів, а інтерес до країни зріс саме після британських змін.
На ринку нерухомості це стало видно майже одразу: за даними Knight Frank, за 5 років житло в Мілані подорожчало на 38%, місто обігнало Венецію як найдорожчий ринок Італії, а середня ціна квадратного метра наприкінці минулого року сягнула €5 171. Італійські брокери оцінювали, що кількість міжнародних покупців у Мілані лише за 2 роки зросла на 30–40%.
Це не означає, що покупець квартири за €10 млн напряму відбирає житло в родини, яка шукає двокімнатну квартиру на околиці. Ринки сегментовані. Але зв’язок є: коли центральна земля обмежена, девелопери охочіше будують дорогий продукт для міжнародного покупця; коли район стає престижним для великого капіталу, дорожчають земля, оренда, ресторани, школи, сервіси й комерційні приміщення. А якщо житло використовується як другий дім або інвестиційний актив, воно гірше працює як повноцінна частина міста.
Португалія й Іспанія показали, як резидентські програми можуть прямо вбудовуватися в ціну нерухомості. Дослідження IZA про португальську “золоту візу” виявило премію близько €38 тис. на інвестиційному порозі, тобто понад 10% підвищення цін у високому сегменті житла.
Іспанія з квітня 2025 року припинила видавати “золоті візи” за купівлю нерухомості від €500 тис.; до 2023 року країна видала 22 430 таких дозволи, причому 93% були зосереджені у 7 провінціях, включно з Барселоною, Мадридом, Малагою, Аліканте, Балеарськими островами, Жироною та Валенсією.
Лондон, навпаки, показує, що статус “сховища капіталу” не гарантує нескінченного зростання. Ціни в prime central London у 2025 році впали на 4,8%, а на початку року були на 21,2% нижчими за пік 2014-го, або на 42,3% нижчими з урахуванням інфляції. Податки, Brexit, правила для non-dom, гербовий збір, валюта й очікування майбутніх реформ можуть охолодити навіть найстатусніший ринок.
Для середнього класу це важливо не тому, що він живе на тому самому ринку, що й надбагаті. Важливо інше: економіка активів змінює стару соціальну обіцянку. Eurofound у дослідженні про доходи й середній клас у ЄС за 2006–2021 роки фіксував, що середній клас охоплює від 51% до 75% населення в державах-членах, але його розмір скоротився майже у двох третинах країн. Це не обвал європейської моделі, а її повільне розмивання: стабільна робота, освіта й помірне зростання доходів уже не гарантують власне житло й відчутне соціальне просування.
Eurostat оцінював медіанний річний наявний дохід у ЄС у 2024 році у 21 245 одиниць купівельної спроможності на людину, з яких 5 847 припадали на соціальні трансфери, включно з пенсіями та іншими виплатами. Соціальна держава досі пом’якшує розриви.
Але саме тому конфлікт стає гострішим: якщо середній клас дедалі більше залежить від державних сервісів, а найбільше багатство формується в мобільних активах, стара податкова база – зарплати й споживання – дедалі гірше відповідає новій структурі багатства.
Коли гроші стають інфраструктурою впливу
Концентрація статків не є автоматичною загрозою демократії. Приватний бізнес, фонди, інвестори, профспілки, громадські організації й професійні асоціації мають право відстоювати свої інтереси. Проблема починається там, де формальна рівність голосу на виборах співіснує з нерівним доступом до політичної уваги між виборами.
Людина із зарплатою може проголосувати, підписати петицію або вийти на протест. Власник великого капіталу може фінансувати партію, підтримувати аналітичний центр, наймати лобістів, вкладати гроші в медіа, фінансувати університетську програму або створювати благодійний фонд, який формує порядок денний у суспільно корисній оболонці. Це не обов’язково корупція. Часто це легальні інструменти участі. Але доступ до них нерівний.
Британський приклад показує, як швидко це змінює політичну екосистему. Цьогоріч Transparency International UK показала, що частка приватних політичних пожертв від осіб і компаній, які дають £1 млн або більше, зросла з 1% у 2015 році до 35% у 2024-му. Витрати партій і кандидатів на виборах 2024 року перевищили £90 млн.
У ЄС проблема часто має іншу форму – не один великий чек, а непрозорість. Розслідування Transparency Gap перед виборами до Європарламенту 2024 року показало, що лише 7 із 27 країн ЄС вимагали від партій розкривати імена всіх приватних донорів.
Ще один шар додає лобізм. У Брюсселі він є нормальною частиною ухвалення рішень: складне регулювання фінансів, цифрових платформ, енергетики, фармацевтики чи клімату неможливо писати без експертизи бізнесу й громадського сектору. Але ресурсна нерівність величезна.
Corporate Europe Observatory та LobbyFacts оцінювали, що 162 корпорації й торгові асоціації, які декларують понад €1 млн річних витрат на лобіювання в ЄС, сукупно витрачають щонайменше €343 млн на рік. Це не доказ купівлі політики. Це доказ різниці в гучності.
Ще тонший канал – виробництво експертизи. Аналітичні центри, університети, фонди й дослідницькі програми справді потрібні державі. Але коли фінансування досліджень і публічних дискусій залежить від великих приватних донорів, ризик полягає не в прямому замовленні висновку, а в зміщенні тем, рамок і мови. Одні рішення починають звучати як “відповідальні”, інші – як “популістські”, ще до того, як починається справжня політична дискусія.
Це працює і через медіа. Власник медіа не мусить телефонувати редактору з інструкціями. Достатньо довгостроково визначати бізнес-модель, кадрові призначення, готовність фінансувати дорогі розслідування або, навпаки, уникати конфліктів з рекламодавцями й політичними союзниками. У демократії виборець ухвалює рішення не в порожнечі, а в інформаційному полі, яке хтось фінансує, структурує й модерує.
Саме тому питання надбагатих уже не обмежується податками. Воно переходить у площину демократичної рівності: чи мають громадяни порівнянний доступ до впливу на правила, за якими вони живуть. Торік Eurobarometer показував, що 69% європейців вважають корупцію поширеною у своїй країні, а 51% – поширеною серед політичних партій. Концентрація багатства підриває довіру не тому, що кожен великий статок купує рішення. А тоді, коли виборець бачить, що одні мають голос, а інші – ще й інфраструктуру для посилення цього голосу.
Європа при цьому не є монолітом. Німеччина має найбільше людей зі статком понад $30 млн – 38 215. Велика Британія має 27 876, Франція – 21 528, Швейцарія – 17 692, Італія – 15 433, Іспанія – 9 186. У Німеччині багатство виростає з корпоративної власності, промисловості, сімейних компаній і експортного бізнесу.
У Британії та Швейцарії – з фінансової інфраструктури, управління активами, права й банкінгу. В Італії, Португалії, Греції чи частині Іспанії – ще й з податкової та резидентської конкуренції за мобільних заможних людей.
Динаміка теж різна. У відносних темпах найшвидше зростали країни з меншою стартовою базою: Польща збільшила кількість людей із понад $30 млн на 109%, Туреччина – на 94%, Румунія – на 93%, а Греція, Чехія і Португалія – щонайменше на 50%.
Для нас це теж актуально, бо тема надбагатих – не лише про Мілан, Лондон чи Женеву. Вона дедалі більше стосується Центральної та Східної Європи, де новий великий приватний капітал формується швидше, ніж інституції встигають навчитися його прозоро оподатковувати, регулювати й інтегрувати в демократичні правила гри.
Найімовірніше, кількість надбагатих у Європі й далі зростатиме. Фондові ринки, ШІ, приватний капітал і спадкові трансфери штовхатимуть верхній сегмент угору. Але це зростання стане політично дорожчим. Європейський центробанк уже попереджав про високі оцінки активів у технологічному й пов’язаному зі ШІ секторах.
Організація економічного співробітництва та розвитку прогнозувала уповільнення зростання єврозони до 0,8% у 2026 році й часткове відновлення до 1,2% у 2027-му. Світовий банк попереджав про ризики конфліктів, товарних шоків і політичної невизначеності, хоча ширше впровадження ШІ може підтримати активність.
Головний прогноз не в тому, що багатих стане “надто багато”, а в тому, що їхнє багатство стане дедалі менш невидимим. Ринки, технології й спадщина працюватимуть на зростання великих статків; бюджети, виборці й соціальна напруга вимагатимуть, щоб це багатство було видимим для податкових систем і політичних правил.
Європейська соціальна держава не зламається від того, що на континенті стало більше людей із $30 млн. Вона може зламатися від іншого – якщо й надалі фінансуватиме дедалі дорожчі публічні потреби переважно з праці й споживання, поки найбільші статки живуть у світі мобільних активів, юрисдикційних опцій і добре оплаченої невидимості.
У той час як європейські уряди шукають гроші на оборону, соціальні видатки, пенсії та житлові програми, приватний капітал на континенті продовжує концентруватися у верхньому сегменті. За даними Knight Frank Wealth Report, за останні п’ять років кількість людей у Європі зі статком понад $30 млн зросла на чверть — до майже 184 тис. осіб.
У перерахунку це понад 20 нових представників “клубу надбагатих” щодня. Але за ефектною арифметикою стоїть не просто історія про збагачення окремих людей, а ширший економічний зсув: у сучасній Європі дедалі швидше багатіють ті, хто володіє активами – бізнесом, акціями, нерухомістю та приватним капіталом, тоді як держави лише шукають спосіб оподаткувати це багатство, не спровокувавши його втечу.
Тетяна Вікторова
