ПрАТ “Дніпровський металургійний завод” припинив роботу

Промислова епоха Дніпра зазнала потужного удару: зупинилося серце коксохімічного виробництва ПрАТ “Дніпровський металургійний завод”. Гіганта вітчизняної важкої індустрії, справжнього монстра у виробництві металевих профілів, відомого тим, що штампує найбільшу в країні номенклатуру швелерів і кутиків, складні профілі, без яких не обійдеться жодне машинобудування чи видобуток копалин.

Цей об’єкт роками отруював місто, насичуючи повітря фенолом, аміаком, бензопіреном і важкими частками. Покоління мешканців зростали в тіні хімічної загрози, а підприємство продовжувало роботу, ігноруючи наслідки для здоров’я дніпрян та довкілля. Але 1 травня Міністерство захисту довкілля поставило крапку: наказ №880 скасував спробу заводу отримати дозвіл на викиди, визнавши зауваження громади вагомими, а подані документи — неприйнятними.

Уже за два тижні — 13 травня — коксохім офіційно припинив роботу. Гендиректор заводу Віталій Баш оголосив про це публічно, зазначивши, що на території шкідливого виробництва планують збудувати сонячну електростанцію. GR-директор Максим Мінюшкін назвав зміну курсу “екологічною трансформацією”. Вперше місце, де роками диміла отрута, може стати точкою для розвитку “зеленої” енергетики.

Але тиша старих агрегатів ще не означає чисте повітря. У металевих конструкціях і бетонних плитах роками накопичувалися токсичні речовини, і безконтрольний демонтаж може призвести до повторного викиду небезпечних сполук. Саме тому активісти б’ють на сполох: йдеться не просто про демонтаж, а про прозорий і контрольований процес із незалежною екологічною оцінкою та чітким планом очищення території.

Ця подія — не рядок у зведенні новин. Це перший прецедент, коли громадський спротив переміг індустріальний цинізм. Це перемога мешканців, які вийшли на слухання, не дозволили чиновникам відвернути погляд і змусили державу діяти. Наказ про відмову в дозволі — не технічна формальність, а символічний вирок епосі безвідповідального виробництва. І підтвердження: коли громада об’єднана, навіть найбільший завод втрачає імунітет.

Особливо вагомим є намір перетворити отруйну індустріальну ділянку на поле сонячної енергії. Це не просто модернізація, а символ зсуву від радянської моделі зневаги до природи та прагнення екологічної відповідальності. Але трансформація має бути не лише на папері. Без конкретного плану, без прозорості, без контролю це ризикує стати черговим фасадом, а не змістом.

Крім того, перед містом — ще один виклик: доля працівників. Зупинка виробництва означає втрату робочих місць для сотень людей. Без державної програми перекваліфікації, гарантій зайнятості та підтримки роботодавця соціальна напруга може перерости у відчай. І тоді на місці коксохіму з’явиться не зелена енергетика, а глухе обурення.

Кокс, бензол і безкарність: екологічна тиша навколо ДМЗ

Коксохімічний майданчик ДМЗ включає коксові батареї: серце виробництва, де з вугілля отримують кокс, вуглепідготовчий цех, в якому  готують сировину для коксування, цех уловлювання та переробки хімічних продуктів, де відбувається збір та обробка побічних продуктів — бензолу, кам’яновугільної смоли та сульфата амонію. Також сюди входять енергетичні, ремонтні та інші підрозділи, що забезпечують безперебійну роботу комплексу.
Майданчик був ключовим елементом у виробництві металу, забезпечуючи кокс для доменних печей. Без нього повний цикл виробництва сталі був би неможливим.

Скільки часу ДМЗ Коксохім димів безкарно — питання, яке зависло в повітрі разом із фенолом, аміаком і бензопіреном. Після відмови Міндовкілля у видачі дозволу на викиди 1 травня цього року (наказ №880) ніхто офіційно не пояснив, чи мав завод чинний дозвіл до того моменту, чи, можливо, труїв місто із простроченими паперами, прикриваючись тишею місцевої бюрократії.

Згідно з інформацією Міндовкілля, підприємство не врахувало зауважень громадськості, а документація на дозвіл містила критичні порушення. Тобто люди говорили, фахівці попереджали, а завод працював до 13 травня.

Що саме викидали в атмосферу, офіційно не уточнено. Але на основі даних про типове навантаження подібних виробництв (а особливо ДКХЗ, який раніше входив до холдингу “DCH Steel”) можна впевнено говорити про класичний “букет” токсичних речовин: фенол, сірководень, аміак, оксиди азоту, бензол, бензопірен. Усе це канцерогени та мутагени, за які в цивілізованих країнах подають до суду, а в нас просто закривають вікна.

Залишається відкритим питання, чи були перевищення за показниками повітря. У публічному просторі мовчанка. Хоча згідно з річними звітами Держекоінспекції, саме Дніпропетровщина стабільно лідирує за обсягами викидів та рівнем забруднення повітря. Примітно, що згідно з новими правилами, які набувають чинності з 8 серпня цього року, будь-яке підприємство без інтегрованого дозволу на забруднення просто не може працювати. І де гарантія, що подібні промислові гіганти не працюють на межі можливостей — або й з перевищеннями — доти, доки їх не змусять зупинитись?

Якщо ці викиди здійснювались із простроченими документами — це злочин. Якщо ж із формально чинними, але фальсифікованими розрахунками — це теж злочин. І в обох випадках мають бути не лише штрафи, а розслідування, кримінальні справи й доступ громадськості до правди.

Документи, які варто спалити: чому Міндовкілля не дало “добро” Коксохіму

Коксохім мав стати чистішим — натомість подав документи, які можна хіба що спалити разом із залишками їхніх коксових батарей. Саме так виглядає висновок Міндовкілля, яке 1 травня офіційно відмовило ПрАТ “ДМЗ” у дозволі на викиди, пославшись на кричущі порушення в документації.

Формулювання в наказі стримані, але якщо перекласти з бюрократичної мови: документи були або фальшиві, або зібрані з грубими маніпуляціями, або взагалі подані з цинічним ігноруванням законодавства.

Міндовкілля зазначило два головних гріхи в офіційній заяві: підприємство відверто проігнорувало зауваження громадськості під час публічних слухань, а також подало документи з порушеннями вимог до обґрунтування викидів. Йдеться не про дрібні технічні помилки, а про системне нехтування нормами.

Згідно з наказом №448 Міндовкілля від 27.06.2023, будь-яке підприємство, яке подає розрахунки викидів, має чітко вказати всі стаціонарні джерела, провести заміри, надати технічні обґрунтування, перелік реагентів і карту розсіювання викидів у прив’язці до житлової забудови. Якщо хоч один з цих пунктів оформлено неправильно, дозвіл не видається. У випадку ДМЗ, за інформацією громадських активістів, були порушені одразу кілька блоків: відсутність оновлених аналітичних замірів, невірні розрахунки допустимих концентрацій, спроба “прибрати” частину джерел із переліку для зниження обсягу викидів на папері.

І найцинічніше — нехтування думкою громади. Люди, які вийшли на публічні слухання, надавали чіткі зауваження: вимагали перевірки концентрацій бензопірену, аміаку, наявності систем очищення. У відповідь — тиша, а потім — “дозвольте, ми тут собі дозвіл оформимо”. На щастя, не вийшло.

Цей випадок має стати лакмусом для всієї системи екоконтролю в Україні. Бо якщо завод із таким шлейфом отруйної репутації подає документи з порушеннями, і тільки завдяки тиску активістів Міндовкілля не дозволяє йому працювати, це означає, що система ще тримається. Але тримається не завдяки, а всупереч.

Тепер головне не дати сховатися відповідальним особам. Бо поки ми радіємо припиненню викидів, цікаво: чи буде окрема перевірка на предмет фальсифікацій? Чи будуть відкриті кримінальні справи за подачу завідомо недостовірної інформації? Чи зможемо ми, нарешті, побачити документи не в кулуарах, а на відкритому порталі? Якщо ні — це все знову лише димова завіса. І не від коксу, а від чергової ілюзії контролю.

Енергомрії для інвесторів, безробіття для зварювальників: що чекає працівників коксохіму

Робочі коксохіму, які ще кілька тижнів тому по зміні повертались додому в пилюці, тепер не мають відповіді на питання про свою подальшу долю. Поки екологи рахують мільйони викидів, а інвестори — гектари під СЕС, долі людей зависли в повітрі, як бензопірен над доменним цехом.

Наразі жодної офіційної заяви від ПрАТ “ДМЗ” щодо перекваліфікації, перенаправлення чи компенсацій не прозвучало. На офіційній сторінці заводу тиша. GR-директор Максим Мінюшкін у Facebook анонсує “зелений перехід”, гендиректор Віталій Баш обіцяє енергомайбутнє, але ніхто не каже, куди подінуться люди.

У 2020 році на коксохімі працювали понад 1100 працівників: зварювальники, машиністи, оператори, прибиральниці, водії, електрики. Їхня реальність — не енергоефективна, а безробітна. І якщо їх звільнять без компенсацій, без плану, без поваги, трапиться соціальна катастрофа в мікромасштабі, яка болісно вдарить по Кам’янському.

Закон зобов’язує роботодавця повідомити працівників за два місяці до скорочення, узгодити рішення з профспілкою, запропонувати альтернативу, а Державну службу зайнятості — повідомити про масове вивільнення. Але якщо весь цей механізм не запущено, це вже порушення. І тоді разом із коксохімом у суді має опинитися й керівництво підприємства.

Профспілки? В інформпросторі їх просто немає. Жодної публічної заяви чи коментаря на захист людей. Якщо профспілка мовчить, коли звільняють цех, значить, вона давно перетворилась на службовий додаток до бухгалтерії.

І поки завод мріє про сонячні панелі, його працівники залишаються в темряві. Їм не потрібна зелена енергетика — їм потрібна робота, гідна компенсація і повага. І якщо цього не буде, промислова трансформація стане простою схемою: замість чадного диму — прозорий соціальний цинізм.

Цей кейс стосується не лише Дніпра. Це сигнал іншим промисловим гігантам: ігнорування громади більше не працює. Якщо зупинили ДМЗ, не варто вважати себе недоторканими. Якщо дніпряни добилися справедливості, це може повторитися і в Кривому Розі, і в Маріуполі, і в інших містах, що страждають від промислового забруднення.

Зупинка коксохіму — не фінал, а початок нової епохи, в якій вибір між прибутком і життям більше не буде однозначним. І тепер усе залежить від того, чи стане цей перехід справжнім, чи перетвориться індустріальна рана міста на простір відновлення.

…Наступного разу ми продовжимо розповідь про майбутнє території коксохіму. Чи з’являться тут СЕС, біоТЕЦ, геотермальні станції? Хто інвестуватиме? Яке джерело фінансування: держбюджет, приватний капітал, партнерство? І головне — чи є строки реалізації?

Що зі статусом землі? Наскільки забруднений ґрунт, конструкції та резервуари? Чи проведуть повноцінну деконтамінацію, хто її контролюватиме, за якими стандартами? Яку роль відіграє Держекоінспекція?

Чи має місто план моніторингу якості повітря? Чи звучали конкретні заяви мера, депутатів? Передбачено громадський контроль за демонтажем?

А що в інших регіонах — зупиняють коксохіми, аглофабрики, ТЕЦ? Чи стане справа ДМЗ прецедентом? Чи справді зростає вплив громади на екологічну політику?

ДМЗ планує оскаржити наказ Міндовкілля. Чи є шанси в суді? Який досвід підприємства у подібних конфліктах?

Тетяна Вікторова