Україна десятиліттями платить вкрай високу ціну за одну з головних своїх хвороб — непрофесійність в державному управлінні. Системна проблема, яка вкоренилася ще з часів здобуття незалежності, й досі не просто не викорінена, а навпаки, зміцніла і стала нормою. Люди без фахової підготовки, розуміння того, як працює держава, керують цілими галузями, розробляють і приймають закони, розпоряджаються мільярдами бюджетних грошей і вирішують долі мільйонів громадян. Це призводить до провалів у всьому — від медицини до дипломатії, від енергетики до соціальної політики.
При цьому кожна нова влада, замість того, щоб ламати цю згубну традицію, лише підкріплює її та звинувачує у всіх бідах своїх «попередників». «Свої» люди з товстими гаманцями, куми, бізнес-партнери, «медійні обличчя» давно вже стали головним кадровим принципом відбору. Посади отримують ті, хто вміє красиво промовляти гасла, лояльно кивати й слухняно виконувати політичні замовлення. А професіонали, які здатні приймати ефективні системні рішення, залишаються за бортом або їх «уходять» на пенсію.
Хто нами керує
Сьогодні Україна платить за кадрову деградацію занадто високу ціну — втрачений час і гроші, безлад в системі держуправління і найстрашніше — людські життя. Бо у воюючій країні непрофесіоналізм — це вже не просто «невдала реформа» чи «зірваний проєкт», а питання національної безпеки і виживання. Проте навіть зараз, коли світова підтримка та історичний шанс дають нам можливість переламати ситуацію, ми знову бачимо на ключових посадах людей без фаху, досвіду та елементарного розуміння державних процесів. Цей замкнений круг повторюється раз за разом — і країна котиться по спіралі провалів.
Прикладів абсурдних кадрових призначень тисячі, й всіх не перелічити. Наведемо лише кілька, які яскраво демонструють загальну тенденцію, де дилетантство стає нормою в управлінні державою. Свіжим прикладом є «потужні» призначення музиканта та шоумена Миколи Серги і громадського активіста Дениса Коляди позаштатними радниками міністра закордонних справ України Андрія Сибіги. І це при тому, що це міністерство зараз відіграє ключову роль в дипломатії та мирних переговорів. Людина з бекграундом КВНщика, резидента Comedy Club Odessa та програми «Забійна ліга», переможця 8-го сезону «Сміху без правил», ведучого «Орла і решки» та російськомовного виконавця раптом отримує посаду радника в системі зовнішньополітичного відомства країни, яка воює. Яку саме експертизу в міжнародних відносинах має цей діяч — загадка рівня державної таємниці.
Хто такий Серга і яке він має відношення до міжнародної політики? Музикант родом з Одеси, за освітою — еколог. Серга навчався в Одеському державному екологічному університеті, але здобуту спеціальність так і залишив пилитися на дипломі — за фахом не працював жодного дня. В студентські роки він грав у КВН і був резидентом російського Comedy Club. У 2009 році отримав свою першу порцію слави на «Фабриці зірок-3», де взяв третє місце, після чого створив групу «The Коля» і видав два альбоми з гучними назвами на кшталт «Sex Sport Rocknroll».
Згодом Серга перетворився на ведучого шоу «Орел і решка», об’їздив півсвіту на зйомках розважальних програм. А тепер став радником міністра без дипломатичного досвіду, профільної освіти, але з яскравим шоу-бізнесовим минулим. Що він радитиме міністру МЗС? Як коментуватиме міжнародні переговори? Чи писатиме реп-пісні для дипломатичного корпусу? Можливо Серга є талановитим шоуменом, але як його досвід співу, гумору й ведення тревел-шоу допоможе Україні на дипломатичному фронті? Чи МЗС перетворилося на концертне агентство? Чи тепер міжнародну політику вирішуватимуть через веселі стендапи й культурні десанти?
Ще дивніше виглядає пояснення кадровиків МЗС, які чесно визнали, що такої посади, як штатний радник міністра, у відомстві взагалі немає. Тому Серга свої поради буде надавати міністру поза штатом. Тож Серга буде радити міністру як позаштатний працівник — фактично «радник ні про що». Отже, поки дипломати з багаторічним досвідом стоять у чергах за контрактами, у міністерстві заводять людей з телевізора «на посаду для галочки». Виявляється, рішення про його призначення ухвалили ще 7 грудня 2024 року, але суспільству про це «забули» повідомити. Це стало відомо лише тепер — майже через три місяці. Інформацію оприлюднив сайт «Главком» з посиланням на начальника управління кадрового менеджменту МЗС Віталія Мошківського.
Окрім Серги, на таку ж саму ж «позаштатну» посаду в МЗС офіційно призначили ще одного «радника» — 31-річного громадського діяча (як він себе позиціонує), випускника Українського католицького університету, але протестанта за віросповіданням, Дениса Колядy, який сам називає себе «голосом України на світовій релігійній карті». Формулювання красиве, а от що за ним стоїть — питання риторичне. Чи голос буде звучати на молитовних сніданках чи на якихось католицьких форумах — невідомо. З чим цей «голос» працював до призначення? З релігійними колами, звісно, бо до зовнішньої політики Коляда має не більше відношення, ніж співак Серга до дипломатії.
Однак точно відомо, що Коляда активно піариться на зв’язках з Ватиканом — регулярно публікує фото з Папою Римським Франциском, розповідає про особисті зустрічі, знайомство через якогось аргентинського протестанта, який дружить із Понтифіком. Чи дає це хоч якусь реальну користь МЗС і державі — питання друге. Раніше Коляда вже світився у політиці — у 2019 році йшов у Верховну Раду від «Голосу», але пролітав повз парламент. Зате тепер тихенько «зайшов» у МЗС радником. Це черговий приклад того, як у владу заходять не професіонали й дипломати, а піарники, які вміють красиво фотографуватися й робити гучні заяви ні про що.
Ще один яскравий приклад – «цікаве» кадрове призначення під Новий рік Руслана Кравченка головою Державної податкової служби. Юрист за освітою, він працював на різних посадах в органах прокуратури, але жодного дня не займався податками, економікою чи фінансами. Але це нікого не зупинило — людину без жодної профільної компетенції поставили керувати одним з ключових економічних органів країни. Податкова — це про економіку, фінанси, бюджетну політику, міжнародні стандарти, а не про прокурорські звички й паперові звіти з кримінальних справ. Але у нас давно «плутають», куди кого призначати — головне, щоб «своя людина». До речі, Кравченко вже засвітився у спробах пролізти у великі крісла — у 2019-2020 роках подавався на прокурора САП, але не пройшов. А ще раніше провалив співбесіду на доброчесність у конкурсі на директора НАБУ. Однак все це стало не проблемою, а скоріше «рекомендацією» — і от тепер людина, яка не змогла пройти навіть базовий фільтр на чесність, керує податковою. Далі тільки космос.
Ірина Венедіктова — окремий шедевр у жанрі «як робити кар’єру без жодного дня профільного досвіду». В 2020 році Верховна Рада урочисто призначила її Генеральним прокурором України — першу жінку на цій посаді. Красиво звучить, як для історичних підручників. От тільки нюанс — ця «перша жінка» жодного дня не працювала слідчим, не розслідувала жодної справи, навіть близько не стояла біля кримінального процесу. До того була народним депутатом від «Слуги народу» й встигла покерувати ДБР, теж без розуміння, куди там і навіщо. Свого часу Венедіктова навіть спробувала стати суддею Верховного Суду України. Але несподівано провалила конкурс, отримавши менше мінімально допустимого балу. Зате цей «успіх» чомусь не завадив їй дорости до Генпрокурора цілої країни. І з трибуни вона красиво клялася: ніхто й ніколи не подумає, що її призначення є помилкою. Обіцяла не зливати справи, не продавати, реформувати прокуратуру й почати з аудиту ефективності.
Результат всі пам’ятають — у липні 2022 року її тихо прибрали з посади за «наявність колаборантів у структурах прокуратури» (боротьбу з ними вона з високої трибуни не обіцяла) та повну відсутність результатів. Але система не кидає своїх. Венедіктову з всім цим «послужним списком» призначили… Надзвичайним і Повноважним Послом України в Швейцарії. З листопада 2022 року вона офіційно представляє державу на міжнародній арені — все також без профільної освіти, дипломатичного досвіду, але з багажем невдач. Однак за три роки українці так нічого й не почули про її «ефективну роботу» на дипломатичному фронті. Хоча чому дивуватися? В Україні давно є добра традиція — всіх провалених або просто незручних чиновників відправляти у посли. Типу красиво прибрали, і наче не соромно. А освіта, професіоналізм? Та кому вони потрібні, коли головне — пристроїти «своїх».
Наслідки призначення непрофесіоналів
В Україні давно вже стало правилом: чим вищу посаду отримує людина, тим менше вона має фахових знань і компетенцій. У нас професіонали — зайві. Їх тримають «на лавці запасних» та викидають з системи, бо з ними незручно, їм не можна «дати команду» й бути впевненим, що виконають будь-яку дурню заради збереження посади. А зручні, лояльні, медійні — це і є головна валюта української політики та державного управління.
Ще приклади? Їх — не злічити. Прем’єр-міністр на самокаті Олексій Гончарук, який сам назвав себе «прем’єром-непрофесіоналом», публічно заявляв, що «в економіці нічого не тямить» — і водночас рішуче керував країною. Це той самий Гончарук, який веселив публіку катанням коридорами Кабміну й радів, що йому просто «по приколу» зайняти найвищу виконавчу посаду. Поруч з ним – «легендарний» Тимофій Милованов, який без сорому зізнавався на камери, що він «профан» і «не розбирається», але це, мовляв, навіть круто — бо він «чесний». Міністр економіки країни на піку кризи — і профан. І це не мем, а офіційна біографія.
А далі — гірше. Цілі батальйони артистів, коміків, перукарів, фотографів, домогосподарок, недосвідченої молоді з сумнівною репутацією — у парламенті. Вони пишуть закони, вирішують долю країни, розподіляють бюджети, голосують за державні програми. Люди без жодного уявлення, що таке державне управління, економіка, безпека чи міжнародні відносини. Їм підсовують папери, а вони тиснуть кнопки (до речі – не за «спасибі»). А потім дивуються: «А що, ми за це голосували?». Як всі вони можуть ухвалювати закони? Як можуть керувати міністерствами, відомствами, представляти країну на міжнародній арені? Правильно — ніяк. Вони лише створюють ілюзію керування, за якою стоїть банальний розпил, безвідповідальність і політична доцільність, тобто тягнуть все більше державу в прірву.
А тим часом справжні професіонали — ті, хто роками будував системи, хто має досвід, знання й розуміння, як працює держава, не при справах. В кращому випадку — у вигнанні, в гіршому — на маргінесах, «збиті льотчики». Їх боятися призначати, бо вони не будуть мовчати, не підпишуть злочинний наказ, не стануть «рішати» для начальства питання. Їхній час, кажуть, вже пройшов. І тому кожна система у нас руйнується — оборонна, податкова, освітня, енергетична.
Підмінити зміст красивою картинкою — це і є стратегія держави останніх десятиліть. А потім ми дивуємось, чому зриваються оборонні контракти, чому країна живе на кредити, чому розвалюється правоохоронна або судова система, чому навіть під час війни державна машина буксує. Бо керують не ті, хто знає як — а ті, кого поставили «за вірність». І саме тому ніякого прориву не буде, бо не буває розвитку в країні, де професіонал є ворогом системи, а профан — її обличчям. Країна не вийде з цієї прірви, поки державою керують «по приколу», «по дружбі» або за гроші. Поки компетентність не стане єдиним критерієм призначення — ми будемо і далі тонути, що робимо вже давно.
Якщо ми справді хочемо бачити Україну успішною і сильною, настав час припинити цей багаторічний експеримент з профанами при владі. Країну повинні вести вперед люди, які вміють це робити — досвідчені державники, грамотні правоохоронці, професійні управлінці-господарники. Саме такі фахівці здатні будувати системи, ухвалювати ефективні рішення, брати відповідальність і реально змінювати країну, а не лише генерувати гучні порожні гасла та виставляти красиві картинки в соцмережах. Повернення професіоналів до керівництва — це єдиний шлях вивести Україну з хаосу і почати справжній розвиток. Чи вистачить владі політичної волі врешті зламати згубну традицію призначення випадкових людей на топ-посади й почати будувати державу на компетенціях, покаже час. Бо без цього говорити про успішне майбутнє — марна справа.
