Військовий омбудсмен: чи стане новий інститут ефективним інструментом захисту прав українських захисників

Війна, яка триває вже третій рік поспіль, не лише розділила життя українців на «до» і «після», але й оголила болючі проблеми, які роками замовчувалися. Серед них – порушення прав і свобод «людей в погонах», тих, хто захищає нашу державу. Так склалося, що захисники самі опинилися беззахисними, і це стало гіркою правдою нашого часу. Військовослужбовці та їхні родини щодня зіштовхуються із бюрократизованою системою, байдужістю чиновників, недосконалістю соціального захисту, відвертим нехтуванням їхніх потреб та навіть стають об’єктами знущань. І ось тепер, коли тисячі військових борються за виживання не лише у війні з ворогом, а й у битві з власною системою, Президент України оголосив про створення інституту військового омбудсмена. Звучить як революційний крок! Але наскільки це стане реальною зміною, а не черговою декларацією намірів, які загубляться серед паперових постанов?

Створення інституту військового омбудсмена

В Україні нарешті запускається інститут військового омбудсмена — крок, який давно назрів у суспільстві, де військовослужбовці не лише борються за свободу держави, а й нерідко зіштовхується з бюрократичними труднощами, свавіллям посадовців та порушенням власних прав. Скарг з боку військових на порушення їхніх прав становиться все більше: на гарячі лінії уряду, Міністерства оборони, Уповноваженого Верховної Ради, правозахисних організацій військові переважно скаржаться через проблеми, пов’язані з грошовим утриманням та виплатами, відпусткою й лікуванням, неякісним обладнанням і зброєю, також лунає критика на адресу лікарських комісій та через порушення процедури мобілізації.

У цих умовах, які тривають вже майже три роки, створення інституту військового омбудсмена стало не просто логічним кроком, а гострою необхідністю. Президент Володимир Зеленський оголосив про підготовку до створення цього органу, який має бути ключовим механізмом для вирішення нагальних проблем військових та їхніх родин. 30 грудня він призначив уповноважену з питань захисту прав військовослужбовців та їхніх родин, якою стала Ольга Решетилова (Кобилинська) — українська правозахисниця, журналістка-розслідувачка та громадська діячка. Вона є координаторкою «Медійної ініціативи за права людини» та менеджеркою проєктів Української Гельсінської спілки з прав людини. Її діяльність охоплює захист прав людини, розслідування порушень і адвокацію на національному та міжнародному рівнях.

При цьому президент наголосив, що військовий омбудсмен не буде працювати у вакуумі, а матиме змогу співпрацювати з Міністерством оборони, Військовою службою правопорядку, правоохоронними органами та громадськими структурами. Його ключовими завданнями стане перевірка забезпечення військових, боротьба з порушеннями прав, забезпечення гендерної рівності, контроль за наданням медичної допомоги і дотриманням права на відпустки.

Слід зазначити, що раніше міністр оборони України Рустем Умєров наголошував на нагальній необхідності створення такої посади. Він заявляв, що система працює неефективно: порушення прав військових стають нормою, починаючи від забезпечення і закінчуючи медичною допомогою. При цьому командири зловживають повноваженнями, військові стикаються з ігноруванням їхніх соціальних гарантій, а гендерна рівність у Збройних Силах залишається далекою від стандартів.

Крім того, міністр наголошував, що проблеми системи є глибокими, але без належного фінансування і незалежності омбудсмена навіть найкращі кандидатури не зможуть виправити ситуацію. Проте його заяви викликають багато запитань, які досі залишаються без відповідей: чому досі не було зроблено нічого суттєвого у самому міністерстві? Чому проблеми, про які говорить міністр, досі залишаються без вирішення? Яка роль міністерства у захисті прав підлеглих військових?

Міжнародний досвід

Інститут військового омбудсмена запроваджений у багатьох країнах світу, він є надзвичайно важливим інструментом для захисту прав військовослужбовців і забезпечення демократичного контролю над сектором оборони. Ця інституція не лише слугує мостом між військовими та державними структурами, а й забезпечує оперативне вирішення проблем, пов’язаних із порушенням прав тих, хто захищає свою країну.

Вперше інститут військового омбудсмена з’явився у Швеції ще в 1915 році. Основною його метою було забезпечення прав солдатів і офіцерів навіть у межах жорсткої військової дисципліни. Омбудсмен у Швеції контролював діяльність командування, розглядав скарги військовослужбовців та забезпечував дотримання справедливих і законних процедур. Після Другої світової війни концепція військового омбудсмена набула нового значення. Демократичні країни почали визнавати, що права військових мають бути під особливим захистом, оскільки саме ці люди часто стають найбільш уразливими до свавілля з боку системи.

Сьогодні існує декілька моделей функціонування військових омбудсменів. У Норвегії, наприклад, військовий омбудсмен інтегрований у парламентську систему. Він підпорядковується парламенту, який забезпечує його незалежність і дозволяє безпосередньо розглядати скарги військовослужбовців. Така модель гарантує максимальну прозорість і підзвітність, адже омбудсмен контролює умови служби, дотримання стандартів та законності у збройних силах.

У Канаді військовий омбудсмен працює в межах Міністерства оборони, але має автономію у своїй діяльності. Цей підхід дозволяє оперативно вирішувати питання, пов’язані з порушенням прав військових, але викликає питання щодо повної незалежності органу.

У США функції військового омбудсмена виконують уповноважені з питань захисту прав військовослужбовців та система генеральних інспекторів. Вони працюють у військових структурах, розглядають скарги, проводять розслідування та звітують про виявлені порушення перед Конгресом. Німеччина є прикладом незалежної моделі, де військовий омбудсмен підзвітний парламенту і суспільству, що забезпечує його максимальну свободу дій.

Умови ефективної діяльності військового омбудсмена в Україні

Інститут омбудсмена в Україні було запроваджено у 1998 році, він став важливим механізмом захисту прав громадян та протидії зловживанням державних органів. Його функції спрямовані на забезпечення прозорості й підзвітності системи, оперативне реагування на скарги громадян, а також створення каналу комунікації між суспільством і державою. У міжнародній практиці інститут омбудсмена давно зарекомендував себе як ефективний інструмент розв’язання правових конфліктів. У світі існують спеціалізовані омбудсмени, які зосереджуються на захисті прав найбільш вразливих груп, таких як діти або біженці.

В українському контексті проблематика порушення прав «людей в погонах» існувала завжди, але особливо гострою стала під час війни. Їх захист є складним завданням через специфіку військової служби, яка накладає обмеження на час та можливості захищати свої інтереси. Слід зазначити, що в умовах війни скарги військовослужбовців та їхніх адвокатів постійно надходять до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Проте нинішній інститут омбудсмена не справляється з їхнім обсягом, оскільки представник омбудсмена в секторі безпеки і оборони змушений виконувати широкий спектр завдань: від повернення викрадених дітей до розв’язання питань військовополонених. Через це питання прав військових залишається фактично на периферії.

Саме тому створення інституту військового омбудсмена дозволить зосередитися виключно на захисті прав військовослужбовців, забезпечуючи оперативність і цілеспрямованість у вирішенні їхніх проблем. Це питання вже неодноразово підіймалося політиками і правозахисниками, які ще у 2016 році закликали внести відповідні зміни до Конституції для створення незалежного військового омбудсмена. Проте ці ініціативи були проігноровані.

Однак минув час і зараз потрібен новий підхід – створення законодавчого підґрунтя для роботи цього органу з чітким закріпленням його незалежності. Це має бути інституція з особливим статусом, яка матиме всі необхідні повноваження для виконання своїх функцій. При цьому важливо, щоб військовий омбудсмен діяв безпосередньо в Міністерстві оборони або мав тісний зв’язок із ним, оскільки багато питань стосується комунікації між військовими частинами та керівництвом оборонного відомства. Проте ключовим аспектом ефективності військового омбудсмена має бути його незалежність. При цьому надання такому органу доступу до державної таємниці і внутрішньої інформації вимагає високого рівня довіри, але водночас не можна допустити, щоб ця інституція була підконтрольна військовому керівництву чи залежала від політичної волі.

Крім того, створення військового омбудсмена має враховувати необхідність громадського контролю за сектором безпеки. Такий орган має працювати не лише з військовими, але й з представниками інших структур, таких як прикордонники, Національна гвардія чи розвідувальні служби. Громадський контроль має забезпечити додатковий рівень прозорості та підзвітності, що є критично важливим у демократичному суспільстві.

Отже, в Україні створення інституту військового омбудсмена є нагальною потребою, але цей процес, як завжди у нас, стикається з численними проблемами. У 2019 році був розроблений законопроєкт, який передбачав запровадження військового омбудсмена, але Конституційний суд визнав його неконституційним. Це свідчить про те, що для впровадження цієї інституції потрібен не лише законодавчий базис, але й політична воля, якої стільки років не було. Цілком очевидно, що статус військового омбудсмена має бути закріплений на законодавчому рівні, а не шляхом видання постанов чи розпоряджень уряду або Міністерства оборони. Це гарантуватиме незалежність органу і зробить його повноваження чіткими та прозорими.

Однією з найважливіших характеристик військового омбудсмена є його доступ до режимних об’єктів, військових частин і державної таємниці. Без цього омбудсмен не зможе ефективно виконувати свої обов’язки. Крім того, важливо визначити категорії осіб, які матимуть право звертатися до омбудсмена. Це мають бути не лише чинні військовослужбовці, а й ветерани, члени їхніх сімей та колишні військові, які часто стикаються з бюрократичними перепонами у вирішенні своїх питань. Омбудсмен повинен мати право самостійно ініціювати розслідування, проводити їх, як це роблять в зарубіжних країнах, і втручатися у випадках порушення прав військових.

Іншим ключовим аспектом є прозорість процедури призначення омбудсмена. В ідеалі кандидат має обиратися через відкритий конкурс, результати якого затверджує парламент. Строк повноважень омбудсмена повинен перевищувати строк каденції парламенту, щоб уникнути ризиків політичних маніпуляцій і забезпечити стабільність роботи органу. Однак у нас ніякого конкурсу не проводилося, військова уповноважена призначена указом президента, що вже, с самого початку заснування інституту омбудсмена, викликає певні сумніви в його незалежності.

Слід враховувати ще один момент. Створення військового омбудсмена в Україні є не лише питанням законодавства, а й випробуванням для всієї політичної системи. Ця інституція має стати голосом тих, хто тримає оборону країни, та забезпечити, щоб їхні права не порушувалися. Для України найбільш доцільною є парламентська або незалежна модель військового омбудсмена. Ці моделі дозволяють максимально уникнути політичного впливу і забезпечити реальну підзвітність органу перед суспільством. Яку з них вибере президент, теж поки що невідомо.

Однак без реальної незалежності, доступу до необхідної інформації та чітко визначених повноважень ця ініціатива, як і багато інших, ризикує залишитися декларативною. Україні потрібен військовий омбудсмен, здатний працювати ефективно, а не бути бюрократичним атрибутом, створеним для звітів та іншої паперової роботи.

Отже, якщо омбудсмен буде залежним від політичної волі чи обмеженим у своїх повноваженнях, система продовжить залишатися глухою до проблем військових. Все залежить від того, наскільки відкрито держава готова визнати свої помилки і змінити підхід до наших захисників. Україна не має права провалити цю ініціативу. Військовий омбудсмен має стати тим, хто зробить голос захисників чутним, а їхні права — захищеними. Інакше ми ризикуємо не лише втратити довіру тих, хто боронить нашу державу, але й перетворити ще одну обіцянку на черговий фарс у виконанні чиновників.