Голос відчаю: мітинги стали останнім шансом для родин зниклих безвісти
Останнім часом українські родини, чиї близькі зникли безвісти, більше не можуть мовчати. Втомившись від обіцянок і бездіяльності, вони виходять на вулиці, вимагаючи відповідей, яких влада не поспішає надати. Матері, дружини й діти тримають у руках фотографії зниклих, сподіваючись, що їхній голос проб’ється крізь стіни байдужості. Їхні вимоги — це крик душі, що переповнена болем і відчаєм від втрати, яка вже давно змінилася холодною підозрою в тому, що їхніх близьких уже ніхто не шукає.
Ці мітинги стали для них останньою надією у боротьбі за правду та справедливість, але навіть тут вони наштовхуються на невидимі, але непорушні бар’єри: урядовий квартал залишається для них зачиненим. Замість підтримки вони стикаються з огородженими кордонами і силовиками, які лише мовчки дивляться на їхній біль, не пропускаючи до парламенту та урядового кварталу. Влада, яка колись обіцяла кожній сім’ї повернення їхніх зниклих рідних, тепер, здається, відгородилася від цієї проблеми стінами і наказами.
Сумна статистика
На сьогодні проблема зниклих безвісти в Україні досягла масштабів, які викликають серйозне занепокоєння. Більше 12,3 мільйона українців були змушені залишити свої домівки та стали переміщеними особами як всередині країни, так і за її межами. Серед цих людей багато тих, хто пережив розлуку з родинами або шукає своїх близьких, яких вважають зниклими безвісти. За даними Міністерства внутрішніх справ України станом на жовтень 2023 року, у Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, який запрацював з травня минулого року, налічувалося близько 28 тисяч зниклих.
Проте станом на 12 квітня 2024 року в Єдиному реєстрі осіб, які зникли безвісти за особливих обставин, зафіксовано вже понад 36 тисяч людей, чиї сліди зникли в зоні воєнних дій або в інших небезпечних умовах, пов’язаних з війною. Такі цифри надав Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти, Артур Добросердов, коментуючи зростання масштабів трагедії у своєму інтерв’ю для Інтерфакс-Україна.
Водночас за офіційними даними МВС України Реєстр зниклих безвісти за особливих обставин станом на кінець вересня 2024 року містить інформацію про 55 тисяч осіб, більшість з яких є військовослужбовці. Це стається переважно у тих зонах, де проходять активні бойові дії – у Донецькій, Луганській, Харківській, Запорізькій, а також Курській областях. Ці цифри вказують на те, що масштаби зникнень на тлі війни значно перевищують попередні прогнози, і проблема набирає все більшої ваги, потребуючи комплексного підходу та міждержавної співпраці для її вирішення.
Вбачається, що це лише офіційні дані, і скоріш за все, кількість зниклих безвісти є набагато більшою. При цьому посадові особи надають різну інформацію, що підкреслює їх неповну обізнаність в цьому питанні.
Процес ведення реєстру та видача витягів з інформацією про зниклих з жовтня минулого року стали відповідальністю Міністерства внутрішніх справ. На момент передачі реєстру у відомство даних про зниклих було дещо більше 9 тисяч, проте за півроку цифра стрімко виросла майже вчетверо. Це свідчить про складність ситуації і про те, що багато родин досі живуть у невідомості та чекають на відповіді.
Артур Добросердов пояснив, що статус “зниклий безвісти” отримують ті, хто не повернувся на контрольовану Україною територію або з ким не встановлено зв’язок через відсутність міжнародно-правової підтримки з боку інших держав. Втім, цей статус може бути змінений лише тоді, коли вдається знайти тіло або останки людини й провести ідентифікацію через експертизу. У такий спосіб родини отримують офіційне підтвердження долі своїх близьких, але до цього моменту кожна родина залишається в стані постійного очікування і переживає величезний емоційний стрес.
Щодо тих, кого вдалося розшукати, уповноважений наводить цифру у 1800 осіб, яких повернули з полону. Водночас ця цифра може бути навіть більшою, адже не всі повернені потрапляють до реєстру зниклих безвісти. Родини таких людей все ще звертаються за допомогою, адже мають потребу в офіційному підтвердженні статусу своїх близьких.
Лише в Запорізькій області з початку року понад 2 700 громадян звернулися до поліції, щоб дізнатися про долю рідних, з якими втратили зв’язок. Проте у багатьох випадках відшукати зниклих виявляється надзвичайно складно, а то й неможливо. Щоб встановити особи, поліцейські часто звертаються до методу ДНК-експертизи, але й він не завжди дає позитивний результат. Понад тисячу зразків ДНК вже було зібрано в родичів зниклих у регіоні, проте лише 219 випадків завершилися співпадінням.
Як розшукують зниклих безвісти
Окрім Офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин та інших державних і недержавних українських структур, цією роботою займаються і міжнародні організації. Наприклад, Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (МКЗБ) постійно працює над підтримкою українських державних структур і громадських організацій, надаючи допомогу у розшуку, ідентифікації та підтримці сімей зниклих. МКЗБ співпрацює з урядом України, міжнародними організаціями та громадянським суспільством, допомагаючи не лише у пошуку зниклих, а й у розвитку інституцій для покращення ефективності розслідувань. Завдяки діяльності комісії впроваджуються нові закони, стандарти адвокації та сучасні криміналістичні технології.
МКЗБ активно застосовує експертизи судових археологів та антропологів, які можуть виявляти поховання, збирати останки й встановлювати час і обставини загибелі. Судові археологи, працюючи на місці, відтворюють динаміку злочину, аналізуючи залишки, та фіксують кожну деталь, яка допомагає встановити особу. Судова антропологія, у свою чергу, фокусується на дослідженні кісток, документуючи травми, які залишилися, та допомагаючи зібрати повний біологічний профіль особи, щоб точніше встановити її обставини смерті. Ця інформація має не тільки доказове значення, але й допомагає розширювати криміналістичний контекст, що критично важливо для розслідувань.
Співпраця МКЗБ з Міністерством юстиції України дозволяє залучати ДНК-ідентифікацію для встановлення осіб, що загинули або зникли. Використовуючи біологічні матеріали родичів, комісія допомагає знаходити збіги між тілами та даними у реєстрі. Такі технології дають змогу створити належний ланцюжок доказів, які згодом можна представити у міжнародних судах. Щоб зробити цей процес ще ефективнішим, МКЗБ надала рекомендації щодо вдосконалення системи розшуку в Україні, передбачивши покрокову реалізацію протягом наступних п’яти років.
Незважаючи на постійну роботу МКЗБ, результати ідентифікацій ще не можуть покрити всі запити від родичів. З часу запуску проекту у 2022 році комісія зібрала 751 ДНК-профіль від родичів за кордоном, із яких 107 збігів підтвердили, що це тіла їхніх рідних. Проте ці показники свідчать лише про масштаб проблеми: більшість родин усе ще залишаються у невідомості.
Паралельно з цим, нещодавно британські науковці створили першу в світі цифрову карту масових поховань із відкритим вихідним кодом, що дозволяє документувати місця масових захоронень та фіксувати втрати серед цивільного населення. Розробка карти почалася після початку війни в Україні: дослідники збирали інформацію про поховання, щоб реєструвати дані у режимі реального часу. Ця карта не тільки технологічний прорив, але й символ пам’яті та справедливості, який зберігає історії загиблих і забезпечує родинам надію, що їхніх близьких не забудуть.
Мітинги на підтримку зниклих безвісти та полонених військових
Зусилля державних структур і міжнародних організацій є недостатніми. Вивчення їх офіціальних сайтів показує, що будь-якої інформації щодо результатів їх діяльності ніде не міститься. Більшість родин досі не отримали відповідей про долю зниклих, і тому вони виходять на акції, прагнучи привернути увагу до своєї трагедії.
29 жовтня 2024 року українські родини військовополонених та зниклих безвісти планують провести мирний мітинг-протест у Женеві, намагаючись звернутися до Міжнародного комітету Червоного Хреста з вимогою активніше підтримувати розшук. Вони закликають міжнародну спільноту забезпечити реальну підтримку тим, хто зник, і тим, хто зневірився чекати на відповіді.
Акції на підтримку зниклих безвісти та полонених українських бійців стають усе відчайдушнішими. Родини тих, хто безслідно зник у вирі війни, вже не вірять в обіцянки й втрачають надію на повернення своїх близьких. Кожен з них — це історія, сповнена болю, розчарувань і нескінченного очікування. Наразі, на тлі відсутності зрушень у розслідуваннях, родини виходять на вулиці, вимагаючи від влади дій, а не порожніх слів.
Проблема зниклих безвісти під час війни є болючою та вкрай актуальною. Насамперед, це неможливість провести пошукові операції на окупованих територіях, де російські сили блокують доступ до місць, де можуть бути поховані тіла. Утримуючи під контролем цілі райони, вони не дозволяють ані гуманітарним, ані пошуковим групам потрапити туди. Внаслідок цього ексгумація та ідентифікація зниклих бійців залишаються майже нереальними. Навіть коли українські підрозділи намагаються збирати тіла з поля бою, це стає надзвичайно небезпечним через активні обстріли та заміновані території.
За словами начальника оперативно-довідкового сектору з розшуку безвісти зниклих у Запорізькій області Сергія Ончукова, працівники розшукових служб часто виїжджають на місця, опитують місцевих жителів та військових про обставини зникнення, намагаючись зібрати кожну деталь. Але на окупованих територіях це завдання надзвичайно складне: люди бояться говорити через постійний тиск і репресії з боку РФ, а правоохоронці не мають доступу до багатьох районів.
Та, можливо, найбільш болючим аспектом для родин є абсолютна тиша з боку державних органів. Часто між військовими підрозділами та рідними зниклих безвісти немає належної комунікації, а інформація, яка надходить, або запізнюється, або є уривчастою. Це підсилює відчуття відчаю серед рідних, які чекають на новини, а натомість залишаються в темряві.
Родичі зниклих військових неодноразово збиралися на мирні акції, вимагаючи від влади більше зусиль для пошуку й повернення їхніх близьких. Наприклад, 6 жовтня на Майдані Незалежності в Києві відбулася акція на підтримку військовослужбовців Територіальної Оборони України. Родини та побратими з понад 20 бригад ТРО об’єдналися під ініціативою “Жінки ТРО”, прагнучи привернути увагу суспільства та влади до свого тяжкого становища. Близько ста учасників акції вийшли на площу, несучи фотографії своїх рідних, в надії, що їх почують.
Та, на жаль, це лише одна з багатьох акцій, і для багатьох вона вже не перша. 18 вересня, біля стін Верховної Ради, родичі морських піхотинців знову намагалися достукатися до представників влади, вийшовши на свій 90-й день протестів. Більше сотні родинних членів, які не можуть отримати відповіді про долю своїх чоловіків, синів та братів, нагадали про те, що їхні близькі не є статистикою, а живими людьми, за яких вони готові боротися до останнього.
З кожним новим протестом ці люди стають символом незламності та болю. У серпні, в Міжнародний день жертв насильницьких зникнень, понад 500 осіб пройшли ходою від Майдану Незалежності до Арки Свободи українського народу, нагадуючи всій країні про тисячі військових та цивільних, які досі безвісти зникли. Їхні родини, що живуть у постійному очікуванні, змушені витримувати обіцянки та порожні слова без реальних дій. При цьому кожен, хто піднімає свій голос, вимагає від держави відповідальності перед тими, кого вона мала б захистити, але, здається, залишила наодинці в найтемніші моменти.
Багатьох українців обурює те, що на шляху до урядових будівель, куди вони (в основному одні жінки) приходять вимагати правди про своїх зниклих рідних, їм перегороджують шлях кордони силовиків — таких самих українців, чиї родичі теж можуть бути на фронті або в небезпеці чи серед зниклих безвісти. Цей парадокс, коли “свої проти своїх” бентежить і викликає гостре відчуття несправедливості. Ті, хто мав би бути на стороні людей, оберігаючи їхні інтереси, стають перешкодою на шляху до правди та справедливості.
Люди, які колись вірили у силу держави, тепер відчувають, що втратили не тільки своїх рідних, а й останню віру в тих, хто мав би їм допомогти. І поки в урядових кабінетах ведуться наради та формуються нові комітети, на площах українських міст зневірені родини продовжують чекати відповіді, якої, можливо, вже ніколи не буде. Для них мітинг — це останній шанс бути почутими та змусити систему не забувати про тих, хто залишився у полоні невідомості. Кожен день мовчання — це новий удар для цих родин. Кожен із зниклих безвісти — це не просто запис у реєстрі, а життя, пам’ять та надія.