Тема зникнення дітей в Україні завжди була болючою, але повномасштабна війна зробила її ще більш гострою, гіркою й трагічною. Розірвані родини, евакуація, хаотичне переміщення, окупація, депортації, смерть батьків — усе це створює умови, в яких діти просто зникають з поля зору держави. І хоча цифри часом звучать як статистика, за кожною з них стоїть жива історія, зламане життя, очікування, яке триває місяцями й роками.
Офіційна статистика: понад 2200 зниклих дітей
Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець 25 травня — у Міжнародний день зниклих безвісти дітей — повідомив: станом на сьогодні в Україні розшукуються 2243 дитини, які офіційно вважаються зниклими. Ці дані базуються на зведеннях Національної поліції.
За словами Лубінця, зникнення неповнолітніх не обмежується лише прифронтовими районами чи окупованими територіями. Діти зникають і на підконтрольній території, і під час спроб виїзду за кордон, і під час евакуацій, і після того, як їхні батьки гинуть або потрапляють у полон. Частина дітей могла бути депортована до Росії чи Білорусі, інші — опинилися без супроводу в чужих країнах, де документи втратилися, або діти бояться звертатися до місцевих органів влади.
Контекст війни: як діти зникають у хаосі окупації та евакуацій
Історії зникнення дітей під час війни не завжди пов’язані з класичним сценарієм викрадення. Багато з них губляться під час переміщень колон в евакуаціях, коли різні родини їдуть роздільно або доручають дитину знайомим. Деякі діти не мають змоги тримати зв’язок із рідними через втрату телефону, електрики чи мобільного покриття. Трапляються випадки, коли дитина потрапляє до шпиталю, а батьки — до іншого регіону або загалом зникають.
На окупованих територіях ситуація ще складніша. Часто дитину вивозять російські військові або адміністрація під приводом «евакуації», і зв’язок з нею обривається. Надалі дитину або всиновлюють в Росії, або вона потрапляє в дитячі будинки, про які Україна нічого не знає. Відновити контакт у таких випадках украй важко — і не лише через відсутність доступу, а й через юридичні бар’єри, зокрема російські зміни імен, прізвищ і громадянства.
Українські інституції: що робиться і чого бракує
Лубінець підкреслив, що кожна зникла дитина — це виклик для всієї держави, а не лише для конкретного підрозділу поліції чи служби у справах дітей. В умовах війни українська влада мусить діяти системно: координувати роботу прикордонників, соцслужб, волонтерів, медиків, омбудсмена, а також налагоджувати обмін інформацією з іноземними органами влади, де можуть перебувати українські діти.
Держава вже має кілька механізмів реагування: бази даних зниклих дітей, автоматизовану систему обліку депортованих осіб, «гарячу лінію» омбудсмена, співпрацю з Міжнародним комітетом Червоного Хреста та ЮНІСЕФ. Проте кількість дітей, яких не вдається знайти роками, свідчить, що пошукова система перевантажена, а ресурси — обмежені.
Також існує правовий вакуум щодо дітей, які виїхали за кордон без супроводу або втратили документи, зокрема в ЄС. Тамтешні служби опіки часто не знають, як співпрацювати з українськими органами. Потреба в централізованій міжнародній координації зростає.
Що може зробити кожен
Уповноважений закликав громадян бути пильними до дітей поруч, звертати увагу на тих, хто перебуває без супроводу дорослих, не орієнтується в просторі, виглядає наляканим або замкнутим. Часто дитина, яка потребує допомоги, не знає, до кого звернутися або боїться це зробити.
Крім того, важливо вчити дітей контактувати з дорослими у складних ситуаціях, вивчити з ними телефони родичів напам’ять, тримати фото дитини на телефоні, давати їй копії основних документів (паспорт, свідоцтво, телефон опікуна) — хоча б у цифровому вигляді.
Якщо дитина зникла — слід негайно звернутися до поліції за телефоном 102. Паралельно рекомендується повідомити Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини: за адресою м. Київ, вул. Інститутська, 21/8, або на гарячу лінію 0 800 501 720.
Кожна хвилина зволікання зменшує шанси знайти дитину швидко. Окрім поліції, можна повідомити волонтерські ініціативи, Червоний Хрест, міжнародні організації, які допомагають у пошуку дітей, — але тільки після звернення до офіційних органів.
Більшість з 2243 зниклих дітей не знайдено, не підтверджено факт смерті, не відомо, чи живі вони, чи змінили імена, країну, мову. Це найболючіша форма втрати — тривала, без зворотного зв’язку, без змоги попрощатися чи боротися. Вона не дає спокою ані батькам, ані тим, хто професійно займається захистом прав дитини.
Поки триває війна, ці зникнення не припиняться. Але навіть після її завершення робота з повернення дітей триватиме роками. І саме зараз, коли кожен день на обліку зникають нові діти — від суспільства, медіа, школи, правоохоронців залежить, скільки з них вдасться повернути.
