“Велика Америка – це великий пшик”: українка ділиться досвідом виживання в США (інтерв’ю)

Кожен з нас, хто наважується на переїзд до іншої країни, мусить бути готовим до зламу стереотипів – ідеалізованих “картинок у голові” про західне життя, які часто геть не відповідають дійсності. І Америка тут не виняток. Країна, яку ми “знаємо” по голлівудських фільмах, культу “американської мрії”, lifestyle американських зірок і селебрітіз, постає перед українськими мігрантами зовсім іншою, без блиску і величі. Кожна нова зустріч з американською повсякденністю, кожен новий крок чужим континентом змушують відмовлятися від ідеалу і переналаштовуватися на сувору дійсність.

В США її називають Клаудією, так назвемо і ми нашу героїню, яка розповіла нам про свій досвід облаштування в Америці. Викладачка одного із українських  вишів, рятуючись від війни з трьома маленькими дітьми і старенькою мамою через збіг обставин опинилася за океаном. “Велика Америка – це великий пшик”, – це були перші слова Клаудії, сказані на моє прохання розповісти її американську історію.

Збіг обставин

Клаудіє, чому саме Америка?

Америку я не обирала. Там була мова, яку я хоч якось розумію, і були родичі, готові нам допомогти. Їхати навмання з трьома маленькими дітьми і старенькою мамою, в будь-яку іншу країну я була не готова.

Спочатку ми виїхали до Польщі, суто на емоціях. От зараз прокручую в голові день від’їзду і згадую, як чоловік сказав: “Ти їдеш”. Закинув нас в евакуаційний потяг, і ми поїхали.

Із Запоріжжя?

Так. От уяви собі ситуацію. Ранок, хліба немає. І я печу млинці, бо напередодні в черговий раз купили мішок муки і мішок цукру, бо я люблю куховарити. Тут тривога. Кричу дітям: “Біжіть у ванну!”, бо більше бігти нікуди. І тут щось потужно вибухає. Потім з’ясувалося, що збили ворожий гелікоптер. Біля нашого району. Мене теліпнуло, але я продовжую смажити млинці, бо треба ж сім’ю годувати. І тут заходить чоловік і каже: зателефонували з військкомату, мене викликають. У вас година, щоб зібратися. Збери мені “мильне-брильне”, собі візьміть найнеобхідніше, щоб я міг вас вивезти на потяг. Казали, що він сьогодні буде. Виїдьте звідси, поки ми розберемося з цими ідіотами. За кілька тижнів повернетеся, ось така була розмова.

Оці “кілька тижнів” на мене подіяли, і ми виїхали з двома легкими валізами. У дітей були шкільні наплічники. Коли я побачила, що малі поспіхом туди накидали, була в шоці. Хтось взяв із собою дрібні речі для улюбленого Вінні Пуха, інша – фортепіанні ноти, найменша набрала м’яких іграшок. Я теж прихопила навіть не всі документи, половина з яких були тата, який давно помер, паніка і розпач не найкращі помічники.

І от ми їдемо Запоріжжям. На вулицях нікого. Везуть ракети, я вперше таке бачила. На греблі почали ставити “їжаки”. “Танки у 50 кілометрах від нас”, – прокоментував чоловік. – І якщо зруйнують ДніпроГЕС, ми взагалі будемо відрізані від усього. Навіть до вокзалу не дістанемося”. Я їхала як у страшному сні. Приїхали на вокзал. Потяг, який обіцяли, відмінили. Потім прийшов поїзд з Дніпра, і ми поїхали на Львів. Двоє діб, нас кілька разів розвертали. Я не розуміла, де ми їдемо. Все миготіло перед очима, питала у провідників. Вони: “Нам не можна говорити”.

На кожній полиці по п’ятеро, по семеро людей. Всі з дітьми. Малі плачуть, пищать. У Львові нас врешті-решт вивантажили. Я взагалі не розуміла, що робити. І тут у Фейсбуці спливає пост моєї колишньої студентки. Пише: я у Львові, волонтерю. Набираю її через месенджер. Починають волати сирени, йде дощ. Вона каже: “Їдьте на Польщу. У Львові наплив людей такий, що ми вже не пораємося. Зараз дам телефон хлопця, який може допомогти вивезти Вас на кордон”. Зайшли на вокзал. Там купа іноземних студентів. Розвертаюся, дивлюся за двері – за якісь пів години дощ  перетворився на лапатий сніг.

На щастя, знайшовся таки той хлопець, правда чекали довго, він допомагав у той час іншим, всюди сирени, пробки, але зрештою таки вивіз нас на кордон і запхнув до автобуса. У старенької сліпої мами почалися панічні атаки, я думала, нас із автобуса в сніг викинуть… Але Бог змилостивився. Два дні ми стояли на кордоні. Нарешті таки приїхали до Люблина. За деякий час туди прилетіли сестра з чоловіком з Америки й запропонували їхати до них, побули з нами трохи, забрали всі документи для оформлення і полетіли назад.

Не все так просто було з документами. Нас подали на Байденівську програму. Довго чекали на підтвердження. Двічі нас повертали з аеропорту через некваліфікованість юриста, який допомагав, а насправді склалося враження – тільки заважав. Юристи в Америці дуже багато грошей гребуть, але дуже некваліфіковані при цьому. На третій раз тільки через два місяці вдалося полетіти.

Зараз згадую все це – моторошно. Озираюся назад. Здається, стільки було знаків, що ніби потрібно повертатися. І дорогою, і пізніше. І коли обіцяли контрнаступ, і ми вірили, що от-от все завершиться, і першого вересня ми вийдемо на роботу. Але потім почалися питання по атомній станції. Усі ці розмови з приводу того, що от-от вибухне. Не вибухнуло. Вибухнув мозок.

Родичі наполягали: “Ми вас запрошуємо уже ледь не двадцять років. Нарешті, у вас є офіційна можливість приїхати. Побудете у гостях. Далі вирішите, що робити”. Америка не була ціллю. Це був звичайний збіг обставин.

Американська мрія

Свого часу я мріяла потрапити до Америки. Остання невдала спроба була перед пандемією. Коли все було готове, поїздці завадив локдаун.

Тоді я думала, що Америка зовсім інша…

Коли летіли туди з дітьми у 2022-му, була впевнена, що ненадовго.

І от ви опинилися за океаном. Чи є там десь поблизу наші, українці?

Проблема в тому, що Америка дуже велика країна. Українці розпорошені. Є певні осередки – Чікаго, Алабама, Міннесота…Ми знаходимося у Вірджинії. Це штат, який безпосередньо примикає до Вашингтона. В моєму оточенні українців немає.

Щодо допомоги, виплат… Америка взагалі не соціальна країна. Вона не сприймає ані літніх людей, ані дітей, ані інші вразливі категорії.

Я не розумію таку їхню політику, адже діти – це майбутнє.

Школа безкоштовна, але, крім цього, потрібно ще багато чого, аби вижити.

Це загальна політика США?

В США дуже сильна політика децентралізації, яка сягає абсурду. Кожен штат має своє законодавство, навіть кожне каунті – це адміністративні одиниці в самому штаті, як у нас у великих містах – райони. І загалом вони дуже різні. Можеш уявити, наприклад, що у Святошинському районі Києва одні закони,  а на Дарниці – зовсім інші? А тут саме так.

Спочатку ми жили в Статфорді. У школі, де навчалися дівчата, не було жодного українця. Американці приймали нас дуже привітно. До дівчат приставили вчителя, який допомагав опанувати іноземну мову. Такий підхід стосується не лише українців, а й будь-яких іноземців. За рік дівчат дуже добре підтягнули, поставили нормальну вимову. Але так роблять в конкретному штаті, а не по всій країні.

Моїм дітям дуже пощастило. У них навчання на нормальному рівні, толерантне ставлення вчителів і однокласників. А от в інших штатах зовсім інші реалії. В знайомої донька не витримала навчання в школі, яку відвідують переважно вихідці з Латинської Америки. Вони спілкувалися між собою іспанською. Її зробили вигнанкою. Не то, щоб булили, просто не хотіли спілкуватися, тому що самі по собі не знають англійської. Вчителі також спілкувалися переважно іспанською, яка там за поширеністю друга мова державного спілкування. До речі, коли я отримую якісь документи, вони представлені двома мовами. З одного боку – англійська, з іншого іспанська. Це для мене взагалі є  дивиною.

А загалом дуже багато суперечливої інформації про життя українців в США. Звісно, соціальні мережі не можна вважати достовірним джерелом інформації, але там українці між собою багато спілкуються. І там, на жаль, дуже багато ненависті. Стільки летить хейту, якщо людина не так висловилася чи спитала російською. Вона хотіла отримати пораду, а натомість її розмазали. Зрештою, люди різні, регіони проживання і мова в ги була різна до війни, замість допомоги – “їдь в рашку,  чи тобі місце в рашці, ви рашисти…” Ось такі групи для мігрантів. Я доєднана до деяких, але користі від цього нуль.

Дуже багато чую російської мови, коли виїжджаю до Вашингтону. Це точно не українці, які розмовляють російською. Це виразний московський акцент. Одного разу я не стрималась. Ми були з дітьми в Музеї космонавтики і підійшли до стенду під назвою “Радянський Союз”. Американці ж не можуть не згадати Гагаріна, це ж історія…  І от позаду себе чую: “А это наш русский Гагарин…” Я розвертаюся, бачу жіночку років тридцяти, з нею хлопчик 7-8 років, і різко їх обриваю: “Не російський, а радянський”. Вони не знайшлися, що відповісти і буквально побігли від нас. Певно, злякалися української мови.

Були ми на день Незалежності біля посольства, біля Білого дому. Нас на свято запросила місцева перекладачка. Потім хода була від Білого дому до пам’ятника Тарасу Шевченку. Приємно було побачити красивий пам’ятник нашому Кобзарю в центрі Вашингтона. Українців зібралося десь до 500 чоловік. Виступала наша послиня Оксана Маркарова. Дівчата у віночках співали пісень… Ми були у вишиванках, які я забрала з дому, коли їхали, для мене це важливо, тому зробила це на автоматі. Але хотілося більшого…

Продовження інтерв’ю читайте у нашому наступному матеріалі.