Заступниця голови Касаційного кримінального суду розповіла про ключові питання правничої оцінки воєнних злочинів

Війна РФ проти України стала найбільшим викликом для міжнародного правопорядку з часів Другої світової війни. Вона не лише поставила під сумнів ефективність існуючих механізмів колективної безпеки, але й загострила питання індивідуальної відповідальності тих, хто ухвалював рішення про початок війни та хто безпосередньо вчиняє злочини на території України. У цій ситуації міжнародне кримінальне право набуває особливої актуальності, оскільки саме воно визначає критерії кваліфікації воєнних злочинів, злочину агресії, а також коло осіб, яких можна притягнути до відповідальності. Дискусія про те, як правильно застосовувати ці норми до дій Росії, триває як у професійному середовищі юристів, так і на рівні міжнародних інституцій. На цьому тлі відбулася конференція «Російська агресія проти України та міжнародне кримінальне право», у якій взяла участь заступниця голови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Антонюк.

Антонюк звернула увагу на кілька ключових питань, які є визначальними для правничої оцінки війни Росії проти України. Вона вважає, що особливої уваги потребує проблема імунітету від кримінального переслідування тих осіб, які обіймають найвищі державні чи військові посади у Російській Федерації. Питання полягає в тому, чи можуть вони бути притягнуті до відповідальності в міжнародних судах, і яким чином можна подолати традиційну практику, що передбачає імунітет для глав держав чи урядів. На її думку, розглядати слід і питання командної відповідальності, яка стосується як вищого військового керівництва, так і безпосередніх командирів на місцях.

Вона зазначає, що командири несуть кримінальну відповідальність за неналежний контроль над діями своїх підлеглих. Якщо воєнні злочини вчиняються солдатами, а командування не вживає заходів для їх запобігання чи належного реагування, це кваліфікується як самостійне кримінальне діяння. Такі дії або бездіяльність підпадають під статтю 438 Кримінального кодексу України, яка визначає відповідальність за порушення законів та звичаїв війни.

Окремо Антонюк наголошує на значенні відображення в процесуальних документах так званого контекстуального елементу, а також принципів розрізнення і пропорційності. Вона пояснює, що контекстуальний елемент свідчить про усвідомлення особою того факту, що її дії відбуваються саме у рамках збройного конфлікту.

Принцип розрізнення означає, що виконавець злочину повинен чітко усвідомлювати, хто є потерпілим — цивільна особа чи військовослужбовець. Принцип пропорційності передбачає визначення співвідношення між шкодою, яка завдається внаслідок нападу, і конкретною військовою перевагою, яку планувалося досягти. За словами Антонюк, саме контекстуальний елемент дозволяє відрізнити воєнний злочин від злочину загальнокримінального характеру, і тому він має бути чітко описаний у кожній справі з урахуванням конкретних обставин.

Крім цього, вона вважає, що питання кваліфікації злочину агресії є центральним для нинішньої дискусії. Це пов’язано з тим, що злочин агресії визначає сам факт незаконного застосування сили державою проти іншої держави, і саме він є джерелом усіх інших воєнних злочинів. Антонюк підкреслює, що необхідно окреслити чітке коло осіб, які можуть бути притягнуті до відповідальності за цей злочин. Це насамперед ті, хто ухвалював політичні та військові рішення про початок агресії, а також ті, хто забезпечував їх реалізацію.

Вона також зауважує, що чинна редакція статті 438 Кримінального кодексу України має бланкетний характер, що ускладнює її застосування. Проте, на її переконання, навіть без внесення змін до законодавства вже сьогодні є всі підстави для притягнення до відповідальності осіб, винних у воєнних злочинах. Достатньо правильного тлумачення та системного підходу, який би відповідав міжнародним стандартам і враховував практику міжнародних трибуналів.

Таким чином, позиція Наталії Антонюк стала узагальненим аналізом тих правових проблем, які постають перед українським та міжнародним правосуддям у зв’язку з війною Росії проти України. Вона показала, наскільки складними і водночас принципово важливими є питання індивідуальної відповідальності, командного контролю, тлумачення воєнних злочинів і злочину агресії. Її виступ акцентував увагу на тому, що правова оцінка війни має ґрунтуватися не лише на політичних заявах, а й на ретельному дотриманні міжнародних і національних правових стандартів.