15 травня в Україні відзначаються День вишиванки, в світі – Міжнародний день сім’ї, Міжнародний день захисту клімату та Міжнародний день відмовника від військової служби за переконаннями совісті. Кожне 15 травня в історії залишає по собі слід — від вирішальних битв до гучних культурних перемог і резонансних скандалів.
День вишиванки
Щороку в третій четвер травня українці в усьому світі відзначають День вишиванки — свято, яке не закріплене у календарі державних свят, але набуло надзвичайної сили як символ національної єдності, культурної самобутності та зв’язку поколінь. У цей день мільйони людей вдягають вишиті сорочки — не для офіційності чи параду, а як акт любові до свого коріння, як жест поваги до предків і маніфест живої культури.
День вишиванки зародився у 2006 році як студентська ініціатива у Чернівцях, коли кілька студентів закликали одногрупників просто прийти на заняття у вишитих сорочках. Ідея виявилася настільки щирою, позбавленою пафосу і глибоко особистісною, що стрімко поширилася по всій країні, а згодом і за її межами. Сьогодні День вишиванки відзначають не лише в Україні, а й у Канаді, Польщі, США, Австралії, Японії — скрізь, де живуть українці або люди, небайдужі до української культури.
Це свято не має політичного забарвлення. Його місія — плекати національну пам’ять, сприяти єдності українців, незалежно від регіону, мови, конфесії чи статусу. Особливого звучання День вишиванки набув після 2014 року, а особливо після 2022 року — в умовах повномасштабної війни, коли вишиванка стала не просто елементом традиції, а символом спротиву, стійкості, незламності, спільної культурної сили. У вишиванці — код нації, у ній — пам’ять про бабусю, що вишивала біля вікна, про маму, що шила на свято, про родинну історію, вплетену в геометрію та кольори.
Вишиванка є мовою орнаментів, символів, зашифрованих знаків. У кожному регіоні — своя традиція: Полтавщина знана білою вишивкою, Буковина — багатою кольоровою, на Поділлі — геометричні візерунки, у Карпатах — сакральні символи. Вишиванка не лише прикрашає, вона оберігає — так вірили предки. Вона передавалася з покоління в покоління, як скарб, як молитва, як пам’ять.
У сучасному світі вишиванка органічно поєднується з модою, молоддю, вулицею. Українські дизайнери створюють унікальні колекції, де традиційна вишивка зустрічається з денімом, мінімалізмом, асиметрією.
Цікаві факти
Найдавніша археологічна згадка про вишиту сорочку на українських землях походить із часів Київської Русі. Вишивку знаходять на залишках одягу з поховань, зокрема на півдні Київщини та в Чернігівській області. Це не художня легенда, а конкретні знахідки з текстильними фрагментами, де збереглися сліди ручного шитва.
У музеях зберігаються вишиті сорочки, яким понад 150 років. Наприклад, у фондах Національного музею українського народного декоративного мистецтва є сорочка 1840-х років із Полтавщини. Вона вишита білою ниткою по білому полотну, і її особливість — складний рослинний орнамент, вишитий вручну швами «лиштва» і «мережка».
У XIX столітті вишиванка в Україні не була святковим одягом у сучасному сенсі. Її носили в повсякденному житті, але кількість і складність вишивки залежали від регіону, віку та соціального стану. Наприклад, на Поділлі жінка вийти без вишиванки в поле не могла — це була частина щоденного вбрання, а на Лівобережжі вишивку берегли більше як для подій.
У більшості сіл до Другої світової війни вишиванка була частиною посагу. Молоді дівчата вишивали сорочки з дитинства, і до заміжжя мали мати кілька десятків вишитих речей — для себе, чоловіка, свекрухи, для обрядів. Це була не мода, а життєвий обов’язок, пов’язаний із соціальними очікуваннями.
Орнаменти не мали універсального «коду». Символіка значною мірою залежала від місцевості. Ті самі фігури могли мати різне значення в різних селах. Наприклад, ромб міг означати «поле» в одній традиції і «жіноче начало» в іншій. Немає єдиного «ключа до розшифрування» української вишивки — це складна етнографічна мозаїка.
У 1990-х роках вишиванка знову почала з’являтися в місті, але як частина етнічної або релігійної ідентичності. У Києві її можна було побачити на хресних ходах УПЦ КП чи греко-католицьких зібраннях задовго до того, як вона стала модною.
У кримінальних справах початку XX століття згадується, що українські націоналісти часом носили вишиванки під одягом у тюрмах чи під час заслання. Це не був акт спротиву — радше форма особистої пам’яті.
У 2010-х вишиванку почали активно переосмислювати дизайнери. Першою українською вишиванкою на показі в Парижі вважався образ у колекції Vita Kin. Але на той час в Україні вже діяли цілі осередки відтворення старовинних орнаментів на основі музейних архівів — наприклад, спільнота «Спадщина».
У різних регіонах України вишиванку називають по-різному: сорочка, вишиванка, вишита ноша, убір, коцюбейка. Назва залежить від говірки, і часто сам термін «вишиванка» в селах з’явився вже з міських медіа.
Міжнародний день сім’ї
Цей день був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН із метою привернення уваги до важливості родини як основного осередку суспільства, а також до соціальних, економічних та демографічних чинників, які безпосередньо впливають на якість життя сімей у різних країнах світу.
Ідея відзначення Міжнародного дня сім’ї виникла як відповідь на глибоку потребу суспільства усвідомити складнощі, з якими стикаються родини в сучасному світі. У багатьох країнах сім’ї стикаються з низкою викликів — економічна нестабільність, міграція, безробіття, відсутність житла, зниження рівня народжуваності, недостатній доступ до охорони здоров’я й освіти, а також проблеми з гендерною рівністю та насильством у побуті. Глобальні кризи, як-от пандемія COVID-19 чи війни, ще більше оголили вразливість родинних систем, показавши, наскільки важливо забезпечити підтримку на всіх рівнях — від державної політики до щоденних практик взаємної допомоги.
Міжнародний день сім’ї — це не тільки про святкування родинного зв’язку, але й про роздуми над тим, як зробити сім’ю стабільною, безпечною і сприятливою для розвитку всіх її членів. Особливий акцент у цьому контексті робиться на правах дітей, гендерному паритеті в сім’ї, розподілі обов’язків, а також підтримці батьків у поєднанні професійного життя з вихованням дітей. Водночас увага приділяється і старшим членам родини, які часто потребують догляду та соціальної підтримки.
ООН закликає уряди країн світу щороку використовувати цю дату для проведення заходів, спрямованих на підвищення обізнаності громадськості щодо важливості сім’ї, а також сприяння розробці політик, які підтримують родини у кризових ситуаціях, допомагають їм адаптуватися до соціальних змін і зберігати сталість у складних умовах.
Цікаві факти
Генасамблея ООН ухвалила резолюцію про запровадження Міжнародного дня сім’ї 20 вересня 1993 року. Відзначати його почали вже з 1994 року.
У 1994 році, яке стало першим роком святкування, ООН оголосила його Міжнародним роком сім’ї.
В Україні питання сім’ї регулюються, зокрема, Сімейним кодексом, ухваленим у 2002 році, але численні соціологічні дослідження свідчать про посилення інституційної та емоційної кризи родинної моделі, особливо в умовах війни.
За даними ООН, близько 1 мільярда дітей у світі живуть у родинах, що перебувають за межею бідності, а 1 із 3 жінок хоча б раз у житті зазнавала насильства в родині.
В умовах війни, пандемій і економічних криз саме родина найчастіше виступає головним механізмом виживання, підтримки й адаптації.
Міжнародний день захисту клімату
Цей день відзначається щороку з ініціативи Організації Об’єднаних Націй і слугує нагадуванням про одну з найгостріших і наймасштабніших проблем сучасності — зміну клімату. Його головна мета — привернути увагу людства до незворотних наслідків глобального потепління, екологічного забруднення, зникнення біорізноманіття та необхідності термінових дій на глобальному, державному й індивідуальному рівнях.
Зміни клімату перестали бути абстрактною загрозою майбутнього — це реальність сьогодення. Підвищення середньорічної температури, танення льодовиків, екстремальні погодні явища, зниження врожайності, деградація ґрунтів, спустелювання, зростання рівня світового океану — всі ці процеси вже мають конкретні наслідки для життя мільйонів людей. Наукові дослідження засвідчують, що кліматична криза загострюється, а її економічна та гуманітарна вартість зростає з кожним роком.
Організація Об’єднаних Націй неодноразово наголошувала, що глобальне потепління понад 1,5°C у порівнянні з доіндустріальним періодом призведе до незворотних змін кліматичних систем, зокрема загибелі коралових рифів, посилення стихійних лих, масштабного переселення населення через втрату домівок і водних ресурсів. Саме тому у 2015 році в Парижі було підписано знамениту Паризьку кліматичну угоду, яка стала основою для міжнародної кліматичної політики XXI століття.
В Україні питання клімату стало ще гострішим у зв’язку з повномасштабною війною. Військові дії руйнують екосистеми, спричиняють забруднення повітря, ґрунтів, водойм, знищення лісів і флори, порушення природного балансу. Окрім прямої шкоди, війна також сповільнює реалізацію кліматичної політики, зокрема переходу до зеленої енергетики, скорочення викидів і дотримання міжнародних екологічних зобов’язань. Водночас українське громадянське суспільство активно працює над кліматичними ініціативами, а молодь демонструє дедалі більшу екологічну свідомість.
Цікаві факти
Паризьку кліматичну угоду підписали 195 країн світу, зобов’язавшись стримувати зростання середньої глобальної температури на рівні до 2°C.
Україна в рамках Паризької угоди має зобов’язання скоротити викиди парникових газів на 65% до 2030 року (в порівнянні з 1990-м), а до 2060 року досягти кліматичної нейтральності.
Понад 70% парникових викидів у світі генерує енергетика, переважно вугільна.
Кліматичні біженці — нове явище XXI століття. За оцінками ООН, до 2050 року кількість людей, які змушені будуть залишити свої домівки через зміну клімату, може сягнути 200 мільйонів.
В Україні на сьогодні лише близько 10% енергетики припадає на відновлювані джерела, хоча потенціал сонячної, вітрової та біоенергетики залишається значним.
Міжнародний день відмовника від військової служби за переконаннями совісті
Цей день символізує право кожної людини дотримуватись своїх етичних, релігійних або філософських переконань навіть у питаннях, що стосуються служби в армії. Цей день є актом визнання сміливого вибору людей, які, посилаючись на голос совісті, відмовляються брати участь у військових діях або навчаннях, що суперечать їхнім цінностям.
Історичною підставою для встановлення дати стало рішення парламенту Німеччини (Бундестагу) від 15 травня 1997 року про реабілітацію солдатів, яких раніше засуджували за дезертирство під час Другої світової війни. Це стало першим офіційним визнанням того, що відмова від війни може бути не зрадою, а актом моральної гідності. Подія мала глибокий символічний характер — не лише як перегляд ставлення до дезертирів, а й як поштовх до переосмислення поняття патріотизму та обов’язку перед державою.
Початки міжнародного руху відмовників датуються 1981 роком, коли вперше різні правозахисні організації почали координацію зусиль на захист прав тих, хто відмовляється від військової служби з міркувань совісті. Відтоді цей рух набув глобального характеру й охоплює десятки країн, де діють правозахисні ініціативи, які борються за право альтернативної (невійськової) служби, протидіють криміналізації відмови, а також підтримують тих, хто потрапляє під переслідування.
Суть Міжнародного дня відмовника — не лише в особистому виборі, а в ширшій проблемі прав людини, яка закріплена, зокрема, у статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вона гарантує свободу думки, совісті й релігії. У багатьох країнах, однак, відмовники досі зазнають тиску, кримінального переслідування, соціального остракізму, а в окремих випадках — навіть тортур або тривалого ув’язнення.
В Україні це питання стало особливо гострим після початку повномасштабної війни. Хоча Конституція України формально передбачає можливість альтернативної (невійськової) служби з міркувань релігії, на практиці відмовники стикаються з низкою бар’єрів — як юридичних, так і морально-соціальних. Тема викликає серйозні суспільні дискусії: де межа між правом на переконання і громадянським обов’язком у час загрози існуванню держави?
Водночас, у демократичних країнах право на відмову від служби визнається як легітимне, коли йдеться про глибокі переконання — пацифізм, релігійне вчення, ненасильницьку філософію. У таких випадках людині може бути надано альтернативну форму служби — соціальну, медичну, волонтерську. Світовий досвід свідчить: повага до совісті — це не слабкість держави, а прояв гуманізму, який дозволяє людині залишатися вірною своїм переконанням навіть у найбільш критичних обставинах.
Цікаві факти
Рух відмовників почав активізуватись у 1981 році, коли з’явилася міжнародна коаліція правозахисних організацій, що почала вести облік випадків переслідування через відмову від служби.
У понад 70 країнах світу відмовників все ще можуть переслідувати за законом, включно з ув’язненням. Серед них — Туреччина, Еритрея, Південна Корея (до нещодавніх реформ).
В Ізраїлі відмовники від військової служби, зокрема через спротив окупаційній політиці, регулярно потрапляють під судове переслідування, що викликає критику правозахисників.
Європейський суд з прав людини неодноразово виносив рішення на користь відмовників, визнаючи їхні переконання частиною свободи совісті.
В Україні тема відмови на підставі пацифізму чи інших переконань залишається правовою сірою зоною, особливо в умовах воєнного стану. Закон дозволяє альтернативну службу лише релігійним віруванням, що належать до визначених державою конфесій, але не філософським чи етичним переконанням.
Історичні події в цей день
1648 рік – відбулася битва під Жовтими Водами між українськими козаками, яких очолював Богдан Хмельницький, і передовими загонами війська Речі Посполитої. Це стало першим серйозним збройним зіткненням Визвольної війни, що заклало початок масштабному козацькому повстанню проти польського панування.
1891 рік – Папа Римський Лев XIII видає енцикліку Rerum Novarum, у якій вперше з боку католицької церкви проголошено підтримку прав робітників, право на страйк, справедливу оплату праці та відкинуто ідею класової боротьби. Документ став основою католицького соціального вчення та християнської демократії.
1940 рік – у США з’являються в продажу нейлонові панчохи. Вони миттєво стають популярними та позначають нову епоху в історії жіночої моди — практичні, еластичні, прозорі та дешевші за шовкові.
1948 рік – розпочинається перша арабо-ізраїльська війна. Вона почалась наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю та стала першою масштабною фазою тривалого збройного конфлікту між Ізраїлем і низкою арабських держав.
1957 рік – Велика Британія проводить операцію Grapple: на висоті понад 13 км над Тихим океаном (атол Молден) вибухає термоядерна бомба потужністю 300 кілотонн. Це був перший успішний випробувальний запуск британської водневої зброї, потужнішої у двадцять разів за бомби Хіросіми й Нагасакі.
1976 рік – під Черніговом зазнає катастрофи літак Ан-24, на борту якого перебували 52 людини. Вижити не вдалося нікому. Причиною аварії стали складні погодні умови та технічна несправність літака.
2022 рік – Kalush Orchestra з піснею «Стефанія» здобуває перемогу на Євробаченні, встановивши рекорд за кількістю набраних балів — 631. Це була не лише музична, а й політична перемога на тлі повномасштабної війни в Україні.
2023 рік – очільника Верховного суду України Всеволода Князєва затримують під час отримання хабаря в розмірі 2,7 мільйона доларів США. Це стало одним із найгучніших антикорупційних викриттів в історії української судової системи.
День народження Іллі Мечникова
15 травня 1845 року народився Ілля Ілліч Мечников — людина, яка відкрила імунітет, передбачила роль мікробіоти та заснувала науку про старіння. У родовому маєтку Іванівка, Куп’янського повіту Харківської губернії, в родині відставного гвардійського офіцера Іллі Івановича Мечникова та освіченої єврейки Емілії Львівни народився хлопчик, якому судилося змінити уявлення людства про хвороби, старіння й захист організму. Його ім’я — Ілля Ілліч Мечников.
З дитинства Ілля вирізнявся допитливістю. Він уявляв себе науковцем і влаштовував імпровізовані «лекції» для братів та інших дітей, купуючи їхню увагу власними кишеньковими грошима. Вже у 11 років він попросив батьків купити йому мікроскоп — не іграшку, а справжній інструмент, щоб досліджувати живу природу. Його улюбленою наукою була біологія, а перші «наукові роботи» він присвячував ботаніці.
Харківський університет Мечников закінчив екстерном за два роки. У 19-річному віці продовжив навчання в Європі. Вже у 22 роки він захистив докторську дисертацію в Санкт-Петербурзькому університеті, став професором зоології в Новоросійському університеті в Одесі, а згодом вдосконалювався в Лейпцигу та Парижі.
З 1895 року і до своєї смерті у 1916 році Мечников очолював Пастерівський інститут у Парижі. Саме тут він здійснив свої найважливіші відкриття — зокрема розробив теорію фагоцитозу, довів роль лейкоцитів у боротьбі з інфекціями, заклав основи імунології. За працю «Несприйнятливість у інфекційних хворобах» у 1908 році Мечников отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини.
Історія цього відкриття почалася з особистої драми. Після смерті першої дружини від туберкульозу, на тлі погіршення зору й глибокої депресії, Мечников вирішив покінчити з життям — прийняв смертельну дозу морфію. Але тіло раптово увімкнуло захисну реакцію: різке блювання врятувало йому життя. Саме тоді він уперше задумався над тим, як працює внутрішня система самозахисту організму. Так народилась теорія імунітету, що назавжди змінила медицину.
Однак Мечников не зупинився на цьому. Він зацікавився природою старіння й одним із перших висловив ідею, що передчасне старіння пов’язане з порушенням мікрофлори кишечника. Науковець стверджував: для довголіття необхідно підтримувати мікробіоту в здоровому стані — зокрема за допомогою кисломолочних продуктів. Він сам виготовляв йогурт за власною рецептурою, який у народі називали «мечниківською простоквашею».
Сьогодні науковці знову відкривають Мечникова для себе. Пишуть монографії про його погляди на людину як цілісну систему, досліджують його праці з геронтології, імунології, мікробіології. У часи, коли вчені повертаються до вивчення мікробіому, його спостереження знову стають актуальними. А історія з морфієм нагадує, що навіть з відчаю може народитися щось, що рятуватиме мільйони.
День народження творця чарівної країни Оз
15 травня 1856 року народився творець чарівної країни Оз — американський письменник Лаймен Френк Баум, автор однієї з найулюбленіших дитячих казок у світі. Кажуть, що він не хотів, аби діти вчилися життю на «злих казках братів Ґрімм», і тому вигадав «Чарівника Смарагдового міста з країни Оз». Про свою казку Баум згадував так: «Я почав працювати одразу ж, у вітальні. Казка писалася сама собою. Незабаром у мене закінчився папір, і я писав на старих конвертах, допоки не закінчилися й вони».
Лаймен Френк Баум створив казку, яку читали і читають мільйони дітей. Але в діалогах його героїв — більше, ніж просто чарівна подорож. Вони про нас, про наші сумніви, переконання, потребу в приналежності, про дружбу й людську природу. Це не повчання, не моралі, а спостереження, які не втрачають сили понад сто років.
«А як же ти можеш розмовляти, якщо в тебе немає мізків?», — питає Дороті.
«Не знаю, — відповідає Опудало. — Але ті, в кого немає мізків, дуже люблять говорити».
«Які в тебе дивні друзі, Дороті», — сказала Мультибарва.
Поки вони друзі — їхня дивність не має значення», — відповіла Дороті.
«Ворог, про якого ти не здогадуєшся, удвічі небезпечніший».
«Справжнє зло часто приходить не у відкритому бою, а тихо, з посмішкою».
«Найрозумніших не існує. Кожен знає щось своє, чого не знають інші. Знання розподілене між усіма живими на Землі, і ніхто не має права вважати себе найрозумнішим».
«Не можу зрозуміти, чому ти так хочеш залишити цю прекрасну країну і повернутись у нудне, посушливе місце, яке ти називаєш Канзасом», — дивується Опудало.
«Ти не можеш цього зрозуміти, бо в тебе немає мізків, — відповідає дівчинка. — Ми, люди з плоті й крові, любимо жити вдома, навіть якщо десь є красивіші місця. Немає кращого місця, ніж рідна домівка».
Баум не писав для дорослих, але дорослі можуть знайти в його тексті більше, ніж самі очікували. Його казка залишається, бо в ній не моралі, а спостереження — прості, людяні, глибокі.
Сьогодні чимало людей повертаються до казкових книг Лаймена Френка Баума не лише з ностальгії, а й із науковою зацікавленістю. Його твори — насамперед «Дивовижний чарівник країни Оз» та продовження — стали об’єктом літературознавчих, культурологічних і навіть політичних досліджень. В університетах США і Європи з’являються курси, присвячені аналізу образів у серії про країну Оз, а наукові публікації розглядають казковий світ Баума як відображення американського суспільства кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Баумові персонажі — Опудало, Залізний Дроворуб, Боягузливий Лев — стають метафорами не лише людських рис, а й соціальних груп, типів лідерства, форм страху й самопізнання. Дороті сприймається не просто як дівчинка з Канзасу, а як голос розуму, інтуїції й потреби в домівці у світі, який легко змінює вигляд, але рідко змінює суть.
Деякі дослідники читають «Країну Оз» як алегорію економічної ситуації в США часів Великої депресії або як критику політичних міфів. Інші аналізують мотиви фемінності, травми, еміграції, релігійної свободи. Баум, можливо, й не закладав цих підтекстів свідомо, але його прозора й образна мова залишила простір для інтерпретацій.
Його книги досі перевидаються, екранізуються, інсценізуються. Вони не залишаються лише у сфері дитячої літератури — вони переходять у простір культури, пам’яті й сучасного діалогу про цінності, страхи, вибір і віру в те, що навіть у світі ілюзій є місце правді.
День заснування Лас-Вегаса
15 травня 1905 року було засновано місто Лас-Вегас — з маленької залізничної станції до світової столиці розваг. На початку ХХ століття посеред пустелі, в штаті Невада, з’явилася нова точка на мапі США. Її назва — Лас-Вегас, що в перекладі з іспанської означає «плодючі долини». Попри романтичну назву, жодних справжніх долин тут не було — лише невеликий природний оазис серед посушливих просторів. Та саме завдяки цьому оазису місце стало зручним пунктом для залізничної зупинки на маршруті Лос-Анджелес – Солт-Лейк-Сіті.
15 травня 1905 року залізнична компанія продала штату Невада 45 гектарів землі. Її призначили для заселення будівельниками залізниці та залізничниками. Спочатку це був маленький робітничий поселок біля вузлової станції. Проте згодом він почав зростати й у 1911 році офіційно отримав статус міста.
Зовсім інше життя розпочалося у травні 1931 року, коли влада штату Невада ухвалила безпрецедентне на той час рішення — легалізувала азартні ігри. Саме 19 травня 1931 року був ухвалений закон, який дозволив будівництво казино. Так маленьке містечко у пустелі почало перетворюватися на «Город Гріхів» — із яскравими вогнями, нескінченними шоу, готелями, розкішшю та ілюзією безтурботності.
Лас-Вегас з кожним роком ставав все гучнішим і більшим. Залізнична станція поступилася місцем світовим концертним залам, готелям, копіям Ейфелевої вежі, Статуї Свободи та каналів Венеції. Сюди з’їжджалися ті, хто шукав розваг, швидких грошей, втечі або нового життя. Та попри гучне реноме, коріння міста знаходяться у невеличкому транспортному вузлі, де продавали землю тим, хто просто будував залізницю. Усе почалося з оазису в пустелі, де колись зупинялись лише потяги.
Поява чорного тюльпану
15 травня 1986 року світ побачив чорний тюльпан — квітку, яка здавалася недосяжною. У Національному інституті флористики Нідерландів цього дня офіційно оголосили про створення чорного тюльпана — сорту, що довго вважався лише романтичною вигадкою, метафорою ідеалу. Після тисяч невдалих спроб та років копіткої селекційної роботи тюльпан із майже чорними пелюстками, які могли мати темно-синій, фіолетовий або бордовий відтінок, таки з’явився.
Його вивів 29-річний селекціонер із Данії Герт Хагеман. Дослідження він розпочав у 1979 році, а на їх проведення пішло 400 тисяч доларів — сума, яка на той час здавалася астрономічною для квітникарства. Але результат перевершив усі сподівання: квітка з незвичайною, глибокою, майже чорнильною гамою стала подією для всієї ботанічної спільноти. Це була не просто декоративна новинка, а прорив у генетиці кольору рослин.
І хоча в науковому сенсі повністю чорних тюльпанів не існує (чорний пігмент рослини не здатні синтезувати природним шляхом), досягнення Хагемана наблизилося до межі можливого — настільки темний відтінок, що здавалося, пелюстки справді чорні.
Цей прорив несподівано відгукнувся в літературі, зокрема в уявленнях про інший, вигаданий чорний тюльпан. У романі Александра Дюма-батька «Чорний тюльпан» події розгортаються у 1672 році. Письменник описує фантастичне створення цієї квітки як велику подію в ботанічному світі, на яку з’їхалися провідні науковці Європи. Парад відкривав президент садівничого товариства у фіолетовому оксамиті, за ним ішов «батько» відкриття доктор Корнеліус Барль, а вслід несли вазу з самим тюльпаном — темно-ліловим, з майже чорними пелюстками. Квітка символізувала красу чорного кольору як рівноправного з іншими, а також була присвята коханню: Барль назвав сорт на честь своєї дружини — Рози. Так з’явилась «Роза Берле».
Таким чином, те, що література описала як міф і символ, реальність втілила через десятки років досліджень, витрат і терпіння. І хоча тюльпан Герта Хагемана — не той самий, що у Дюма, обидва вони розповідають про людське прагнення до краси, яка виходить за межі шаблонів.
Офіційний вивід радянських військ з Афганістану
15 травня 1988 року почався офіційний вивід радянських військ з Афганістану — завершення майже десятирічної війни, яку в СРСР довгий час не називали війною. Цього дня перші радянські військові підрозділи почали залишати територію Демократичної Республіки Афганістан. Вивід відбувався відповідно до Женевських угод, підписаних у квітні 1988 року за участі СРСР, США, Пакистану та Афганістану. Фактично це був компроміс: Радянський Союз погодився припинити підтримку просоціалістичного режиму Кабула, а США — обмежити допомогу афганським моджахедам.
Першими додому поверталися солдати з гарнізонів північних провінцій. Вони перетинали річку Амудар’я по Мосту Дружби — залізнично-автомобільному переходу між афганським містом Хайратон і узбецьким Термезом. Це була не тиха евакуація — колони техніки рухалися з розгорнутими бойовими прапорами, супроводжувані строєм, музикою та офіційними промовами. Замикали похід бронетранспортери, на одному з яких сидів командувач 40-ї армії генерал-лейтенант Борис Громов.
Саме цей міст через Амудар’ю став символом повернення з війни, яку багато хто називав «неоголошеною». Протягом дев’яти років — з грудня 1979 до лютого 1989 — СРСР вів масштабну військову кампанію, офіційно — для «надання інтернаціональної допомоги дружньому афганському народу», насправді — для підтримки комуністичного режиму в Кабулі.
Загалом через Афганістан пройшли близько 600 тисяч радянських військових. Загинули, за офіційними даними, понад 15 тисяч. Сотні залишилися каліками, багато зникли безвісти. Психологічний шрам — окрема тема: про війну мовчали роками, поверталися в тишу, а героїзація і визнання прийшли надто пізно.
