Безпека в українських школах: Ігор Лікарчук у нових правилах МОН замість логіки знайшов проблеми

Безпека в українській школі під час війни потребує як постійного контролю входу, так і продуманої системи дій для дітей, педагогів, батьків і адміністрації. Заклад освіти щодня працює з великою кількістю людей, різними рівнями ризику, повітряними тривогами, емоційним напруженням і відповідальністю за учнів, тому будь-які правила мають бути придатними для реальних ситуацій, а не лише для внутрішніх наказів.

Міністерство освіти і науки затвердило типові правила доступу і перебування учасників освітнього процесу та інших осіб на території шкіл. Документ визначає, хто може заходити до закладу освіти у робочий час, за яких умов допускаються батьки, працівники та сторонні особи, а також кого школа має право не впускати на свою територію.

Після появи цих правил освітній експерт Ігор Лікарчук, колишній керівник Українського центру оцінювання якості освіти, виступив з різкою критикою. Його зауваження стосуються не самої потреби в безпеці, а підходу, який зводить захист школи до пропускного режиму, відповідальних осіб, журналів обліку та внутрішніх інструкцій.

“Читав і дуже намагався зрозуміти основні сенси цього документа. Вибачте, але не знайшов.
Натомість, знайшов проблеми”, – наголосив експерт.

На думку Лікарчука, документ залишає поза увагою найважливішу ланку шкільної безпеки — дитину. У правилах багато уваги приділено тому, як контролювати вхід до школи, проте бракує відповідей на питання, як учень має діяти в разі загрози, кому повідомляти про небезпеку, як не розгубитися під час критичної ситуації та як розпізнати ризик до того, як він стане очевидним для дорослих.

“Безпека в закладі освіти зведена до пропускного режиму. Ні культури безпеки, ні сценаріїв ризику, ні поведінкових алгоритмів для дітей, учителів, батьків. Є турнікет, журнал, відповідальна особа — і вважається, що безпека забезпечена”, – зазначив Лікарчук.

За його словами, шкільна безпека не може триматися лише на дверях, турнікеті, черговому працівнику та підписах у журналі. Такі елементи потрібні для впорядкування доступу, проте вони не створюють повноцінної системи захисту, якщо діти, вчителі й батьки не мають зрозумілих алгоритмів поведінки.

Особливо проблемним виглядає те, що учень у такому підході сприймається переважно як людина, яку треба провести через режим доступу, проконтролювати й поінформувати. Для реальної безпеки дитина має розуміти власну роль: знати, як поводитися з незнайомцями на території школи, як реагувати на підозрілі предмети, як діяти під час паніки, куди звертатися в разі тиску, погроз або небезпечної поведінки інших людей.

У школі, де навчаються сотні дітей різного віку, однієї адміністративної процедури замало. Молодші учні можуть не відрізнити звичайну ситуацію від небезпечної, підлітки часто соромляться повідомляти дорослим про проблему, а частина батьків очікує від школи миттєвого реагування навіть тоді, коли правила не дають працівникам достатніх повноважень.

Окрема претензія Лікарчука стосується навантаження на працівників освіти. У реальному шкільному житті контроль входу часто виконує черговий вчитель, адміністратор, технічний працівник або інша людина, яка не проходила спеціальної охоронної підготовки.

Такий працівник може перевірити, хто заходить до приміщення, попросити пояснити мету візиту, повідомити адміністрацію, однак він не має повного набору інструментів для виявлення небезпечних предметів або зупинення агресивної людини. Через це між вимогами до безпеки та реальними можливостями школи виникає розрив, який особливо небезпечний у закладах без професійної охорони.

Для директора ситуація теж ускладнюється. Керівник має організувати правила доступу, призначити відповідальних, погодити внутрішні процедури, пояснити їх працівникам, батькам і учням, а також відповідати за наслідки, якщо щось піде не за планом. У школах із великим навантаженням, нестачею персоналу та обмеженим фінансуванням такий обсяг відповідальності стає серйозним викликом.

“Вся відповідальність знову падає на директора закладу. Директор має дозволити, погодити, затвердити, проконтролювати, вирішити, кого пускати без документа, що робити з нетверезим учнем, як пропускати аварійні служби. Тобто держава пише папір, а реальний ризик перекладає вниз”, – зазначив експерт.

Затверджені МОН типові правила регулюють перебування людей на території та в приміщеннях закладів загальної середньої освіти. У робочий час безперешкодний доступ мають керівник школи, його заступники, вчителі, працівники закладу та особи, залучені до освітнього процесу.

У неробочий час навіть працівники школи повинні мати письмовий дозвіл директора. Батьки можуть приходити до закладу відповідно до правил, які встановлює конкретна школа на основі типових вимог. Таке рішення дає кожному закладу можливість адаптувати порядок доступу до власних умов, розміру приміщень, наявності укриття, охорони та кількості учнів.

Критика освітнього експерта зосереджена на відсутності практичної частини, яка мала б пояснювати дії всіх учасників освітнього процесу в різних ситуаціях. Для школи важливо не лише знати, кого впускати до приміщення, а й мати готові сценарії на випадок агресивної поведінки відвідувача, появи небезпечного предмета, загрози насильства, паніки серед дітей або порушення правил під час повітряної тривоги.

У таких сценаріях мають бути зрозумілі ролі: що робить вчитель, як діє черговий працівник, хто повідомляє директора, хто викликає поліцію, хто супроводжує дітей, хто комунікує з батьками. Без цього шкільна безпека легко перетворюється на набір пунктів, які існують в інструкції, але не допомагають у хвилину реальної небезпеки. При цьому важливою частиною мала б бути системна робота з дітьми. Учням потрібно пояснювати безпечну поведінку не через разові оголошення, а через регулярні тренування, розбір ситуацій, зрозумілі правила спілкування з дорослими та можливість повідомити про загрозу без страху бути висміяними або покараними.

Українські школи після початку повномасштабної війни працюють у значно складніших умовах, ніж раніше. Частина закладів має укриття, частина навчає дітей дистанційно, частина поєднує очні уроки з онлайн-форматом, а директори й учителі постійно враховують повітряні тривоги, евакуаційні маршрути, психологічний стан дітей і вимоги безпеки.

У цих умовах правила доступу до школи мають значення, бо стороння людина в приміщенні, небезпечний предмет або хаотична поведінка під час тривоги можуть створити додаткову загрозу. Водночас сам контроль входу не вирішує всіх проблем, якщо шкільна спільнота не знає, як діяти разом у кризовий момент.

“Документ написано для «ідеальної школи з КПП». Як на печерських холмах приватні школи. А реальна українська школа часто має кілька входів, дірявий забор, відсутність охорони, одну чергову техпрацівницю та директора, який одночасно відповідає за все на світі.

Документ написаний для юридичного страхування авторів. Дуже видно бажання не стільки допомогти школі, скільки приховатись формулами: Конституція, недискримінація, персональні дані, журнали, погодження, розпорядження. Найслабше місце у документі – дитина. У документі дитина майже не суб’єкт безпеки, а об’єкт пропуску, нагляду та інформування. Немає головного: як навчити дітей діяти, розпізнавати небезпеку, повідомляти, не боятися, не панікувати”, – вважає Лікарчук.

Через це критика Лікарчука стосується глибшої проблеми: школа потребує не лише обмежень на вході, а продуманої культури безпечної поведінки. Така культура формується через підготовку персоналу, роботу з учнями, чесне пояснення правил батькам і регулярне відпрацювання дій, які можуть зберегти спокій і порядок під час небезпеки.