Бюджет проти логіки: як держава підвищує зарплати митникам на тлі потреб ЗСУ, зубожіння медицини і освіти
Поки країна живе у стані затяжної війни, сотні тисяч людей втрачають роботу, а бюджетники — вчителі, лікарі, соціальні працівники — отримують заробітну плату, яка дає змогу скромно забезпечити лише базові потреби. При цьому на потреби ЗСУ хронічно не вистачає коштів, волонтерські збори знову закривають діри, які мали б фінансуватись з держбюджету. І водночас в країні існує паралельна реальність, в якій космічні зарплати та пенсії суддів, прокурорів і високопосадовців продовжують зростати. І навіть цього, вочевидь, виявилося замало. Середній рівень заробітних плат митників, попри й без того їх високі суми та репутацію однієї з найбільш корумпованих сфер, зросте ще на 46%. У країні, яка щодня шукає кошти на критично важливі потреби, таке рішення виглядає як демонстративна зневага до решти суспільства.
Що стоїть за підвищенням зарплат митникам на 46%
Заява міністра фінансів Сергія Марченка про підвищення середнього рівня зарплат працівникам митниці на 46% пройшла через інформаційне поле швидко, але без реакції політиків і експертів. У державі, де на армію щодня збирають донати, де лікарі й вчителі отримують оклади, які не покривають навіть побутових витрат, уряд ухвалює рішення суттєво збільшити фінансову винагороду однієї з найбільш суперечливих і проблемних галузей — митної служби.
6 червня під час “Години запитань до уряду” у Верховній Раді Марченко пояснив це рішення “частиною системної реформи”, метою якої є перезавантаження митниці, бажання зробити її привабливою для кваліфікованих кадрів і зменшити корупційні ризики. Тобто, до цього вона була непривабливою, але чомусь на роботу туди без певних зв’язків потрапити майже неможливо. Те, що підвищення зарплат зменшить корупційні ризики, є теж спірним питанням, враховуючи багаторічний досвід функціонування чиновників цієї та інших “хлібних” структур.
Крім того, Марченко заявив, що з 1 квітня запроваджено поліграф для кандидатів, а з травня стартувала ротація персоналу і набрала чинності нова система оплати праці, саме вона забезпечує зростання зарплат майже наполовину. Суть новації складається у прив’язці посадових окладів до прожиткового мінімуму для працездатних осіб з урахуванням професійної кваліфікації, досвіду роботи, результатів і так званих “груп компетентностей”. При цьому найвищі оклади обіцяють тим, хто відповідає складнішим вимогам.
Слід зазначити, що 23 травня Кабінет Міністрів затвердив нову систему оплати праці для співробітників Державної митної служби, стимулюючи продуктивність і приваблювати фахівців. Так, посадовий оклад голови Держмитслужби буде складати 90 200 грн, начальника митниці — 54 100 грн. Для рядового інспектора — 29 800 грн, а працівника забезпечення — 25 300 грн.
На цьому етапі створюється ієрархія всередині самих посад: наприклад, у межах одного підрозділу будуть посади з різними вимогами до знань і, відповідно, з різною оплатою. У територіальних митницях градація посад реалізується через три категорії: головний інспектор, старший інспектор і державний інспектор. В апараті Держмитслужби, натомість, для однієї посади — головного державного інспектора — запроваджено внутрішню фахову класифікацію за рівнями: високий (30% від загальної кількості таких посад), середній (50%) і базовий (20%).
До цього додаються щедрі преміальні механізми: до 90% окладу у вигляді надбавок і ще до 30% річного фонду в преміях. У категоріях ІТ та кібербезпеки зарплати планують утримувати на 35–45% вищими, ніж в інших працівників. Формально — для того, щоб привабити фахівців і не програвати конкуренцію приватному сектору.
Логіка підвищення зарплат митникам
Офіційна логіка держави зрозуміла: уряд хоче зменшити відтік кадрів, підвищити ефективність, зламати стару систему, де низька базова зарплата компенсувалася тіньовими прибутками. Однак чому в такому випадку реформа митниці, яка не має жодного прямого відношення до потреб фронту, забезпечення тилу, критично важливих соціальних сфер, отримує настільки щедре бюджетне фінансування у той час, коли ЗСУ постійно його недоотримує? Чому саме зараз, у розпал війни, в умовах секвестрованого бюджету, коли освітянам і медикам нічого не обіцяють, держава знову піднімає зарплати тим, хто і так був у “зоні особливих привілеїв”?
Навіть якщо припустити, що мотиваційна система в митниці справді потрібна, її реалізація в такому обсязі, у такий момент і з такими окладами викликає не реформістське враження, а систему демонстративної вибірковості. У країні, де добровольці купують дрони за власні гроші, рішення про збільшення зарплат в одній з найбільш дискредитованих структур виглядає як мінімум відвертим сигналом: правила розподілу ресурсу не змінилися, і війна не стала коректором пріоритетів.
Міністр фінансів Сергій Марченко вказав, що реформа митниці не стоїть на місці, і тому уряд прийняв рішення про підвищення оплати праці посадових осіб та працівників митних органів, бо їм потрібна мотиваційна система. Але ця мотивація виникає без жодної логіки. Чому в такому випадку лікарям, які цілодобово проводять складні операції, або вчителям, які ведуть уроки в укриттях і намагаються втримати увагу дітей під звуки сирен, ніхто не пропонує мотивації — ні фінансової, ні моральної. І в цьому криється не просто несправедливість, а відвертий цинізм.
Середня зарплата лікаря в Україні у 2025 році становить близько 23 000 гривень. При чому лікар-інтерн у державній лікарні отримує 15 000 — це рівень, який не дозволяє знімати житло та забезпечувати побут на рівні сучасних вимог. Водночас середня річна зарплата лікаря, наприклад, в Німеччині становить 115 317 євро, а фахівця — 80 772 євро. Це не просто контраст, а прірва. Українські лікарі, які тримають медицину на межі фізичного та емоційного вигорання, не бачать ні поваги до своєї праці, ні перспективи.
Ще гірший стан справ у сфері освіти. Середня зарплата вчителя складає 13 000 гривень. У 2025 році додаткові надбавки мають формально компенсувати цю мізерну базу. Йдеться про доплату за вислугу років: 10% після трьох років, 20% після десяти, 30% після двадцяти. Надбавка за престижність праці, яка може сягати 30%, призначається на розсуд керівника. Але ці надбавки не є гарантією, їхній розмір часто занижується, або ж вони узагалі скасовуються під приводом економії. Вчителі працюють в умовах, які мало чим відрізняються від гуманітарної катастрофи, але в їхньому випадку уряд не поспішає з “мотиваційними” рішеннями.
Паралельно судді, прокурори, працівники органів з так званим «спецстатусом», митники, податківці — вся ця “еліта” державної служби отримує захмарні оклади та пенсії, які не скорочують навіть під час війни. У січні 2025 року було зафіксовано підготовку чергових підвищень пенсій для суддів Конституційного Суду. Йдеться про суми, що перевищують 100 000 гривень на місяць. У той час як середня пенсія в країні — менше 5 500 гривень. Як пояснити українському пенсіонерові, який втратив дім на Херсонщині чи Донеччині, що суддя має право на “особливу” пенсію, бо він є “елітним держслужбовцем”?
Рішення про підвищення зарплат митникам представляє собою не ізольований випадок, а симптом. Це частина загальної стратегії збереження недоторканності касти держслужбовців, які роками паразитували на системі, й сьогодні під прикриттям війни вона закріплює свої привілеї. При цьому замовчується, скільки корупційних схем в цій касті було зламано? Скільки кримінальних проваджень завершилися вироками? Скільки чесних конкурсів було проведено? Що змінилося в системі управління ризиками, електронному контролі, аналітиці, показниках? Відповідей на ці питання немає, а от гроші на підвищення зарплат є.
Така політика формує не мотивацію, а демотивацію. Працювати чесно в системі охорони здоров’я чи освіти — це означає погодитися на принизливу зарплатню. Тому молоді спеціалісти залишають країну, університети не добирають абітурієнтів на критичні спеціальності, а медичні сестри і фельдшери йдуть працювати в рітейл, бо там більше платять. При цьому держава вкотре демонструє вибіркову лояльність: вона дбає про тих, хто завжди мав доступ до “потоку”, а не про тих, хто тримає цю державу фізично.
І тут проблема не лише в дисбалансі, а повній відсутності стратегії. Якщо держава хоче побудувати чесну публічну службу, вона має починати не з привілеїв, а прозорих правил. Якщо хоче стимулювати ефективність, має запровадити KPI. Якщо хоче довіри, має пояснити логіку рішень.
Якщо в державному бюджеті передбачено значні обсяги коштів на підвищення зарплат митників, то постає логічне й суспільно важливе питання: чи відповідає бюджетна політика реальним потребам людей, які постраждали від війни? Чи не доцільніше, маючи ресурс, насамперед скеровувати його на лікування, медичну та психологічну реабілітацію військовослужбовців, ветеранів, дітей і цивільного населення, яке зазнало фізичних і психологічних травм?
Пріоритетність таких витрат не потребує додаткового обґрунтування. Тисячі військових після поранень залишаються сам на сам з необхідністю дорогого протезування, складних операцій, тривалої реабілітації, яка в Україні досі не має системного характеру. Часто держава компенсує лише частину витрат або взагалі не передбачає коштів на сучасне лікування. Багато з тих, хто повернувся з фронту, не мають доступу до фахової психотерапії, а тим часом накопичуються випадки деструктивної поведінки та самогубств серед учасників бойових дій. Все це є наслідками браку комплексної підтримки, на яку, за наявності ресурсів, держава могла би спрямувати кошти в першу чергу.
Схожа ситуація і з дітьми, які пережили втрату батьків, отримали поранення або втратили домівки. Попри задекларовані програми допомоги, батьки таких дітей часто стикаються з труднощами в доступі до лікування, логістики, оформлення статусів. Частина сімей вимушена звертатися до волонтерів, громадських організацій або збирати гроші самостійно. Це свідчить не про відсутність бюджету, а про непріоритетність таких напрямів у фінансовій політиці.
Ще одна група — цивільні особи, які стали жертвами обстрілів або вибухів і втратили здоров’я. Якщо ці люди не мають статусу учасника бойових дій або не входять у пільгові категорії, їхнє лікування часто повністю перекладається на плечі самих постраждалих. При цьому механізм компенсації збитків, яких вони зазнали внаслідок збройної агресії, досі не врегульований на практиці.
За наявності коштів у бюджеті було б логічно й обґрунтовано першочергово спрямовувати фінансування саме на допомогу постраждалим людям і пенсіонерам. І саме це є питанням соціальної відповідальності та елементарної справедливості. Підвищення зарплат митникам у 2025 році відбулося на тлі постійних заяв уряду про брак коштів на першочергові потреби армії. Міністерство фінансів неодноразово публічно наголошувало, що дефіцит бюджету критичний, кожна гривня розписана на забезпечення оборонних і соціальних видатків. Цим обґрунтовували скорочення видатків на медицину, обмеження освітніх субвенцій, зменшення державного фінансування лікарняних, компенсацій за зруйноване житло, пільг для ветеранів.
Слід відмітити ще одну парадоксальну ситуацію. Після 17 червня в уряді очікується презентація однієї з найамбітніших реформ за останні роки — плану комплексної перебудови Державної митної служби. Однак за словами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, цей план з реформи митниці не зрушиться з місця без сотень мільйонів доларів — грошей, яких наразі немає. Цю заяву глава уряду зробив з парламентської трибуни під час “Години запитань до уряду”, відповідаючи на питання, чому пів року не виконується закон про перезапуск митниці. Слова Шмигаля пролунали як сухе зізнання в безсиллі: план є, готовність є, закон є — фінансування нема.
Парадокс ситуації полягає в тому, що ще донедавна Сполучені Штати планували взяти на себе 90% фінансового тягаря цієї реформи. Агентство USAID, яке традиційно фінансує проєкти з інституційної розбудови, мало стати головним донором. Проте, як раніше пояснював гендиректор «Укрпошти» Ігор Смілянський, який від грудня 2024 року офіційно відповідає за реформу митниці від уряду, через скорочення програм USAID у світі Україна опинилася без обіцяної підтримки. Тепер держава змушена шукати альтернативи. Це означає або перекласти тягар на власний бюджет, що малоймовірно в умовах війни, або переконати нових міжнародних партнерів повірити в українську митницю більше, ніж сам український бізнес.
Скільки урядів обіцяли “очистити митницю”? Скільки з них справді хотіли її реформувати, а не використати як джерело доходів для “своїх людей”? Питання риторичні. Теперішній уряд пробує зіграти в іншу гру: запросити американські стандарти в українську реальність, але без грошей не буде дій і знову нам залишаться лише гасла. Тим часом митниця, як і раніше, залишається точкою напруги між державою, бізнесом і громадськістю.
Коли держава під час повномасштабної війни в умовах дефіциту держбюджету ухвалює рішення підняти оклади в системі, яка десятиліттями має репутацію однієї з найбільш корумпованих сфер, рішення про підвищення зарплат митникам виглядає як нелогічне, суперечливе й вибіркове у розподілі бюджетних пріоритетів. При цьому Мінфін не пояснює, за рахунок яких джерел буде здійснюватися фінансування митників, а також не показує розрахунків ефективності чи очікуваної економічної віддачі від цього рішення.
В умовах війни, коли суспільство регулярно збирає гроші на дрони, автівки, аптечки, коли волонтерські ініціативи покривають ті витрати, які мали б забезпечуватись державою, такі дії уряду вимагають чітких пояснень. Інакше цей крок сприймається як продовження непрозорої практики ухвалення рішень у закритому режимі без суспільного обговорення, навіть у питаннях, які напряму стосуються довіри до держави.
