Парадокс української виконавчої влади: як уряд витрачає мільйони на зовнішніх радників, маючи армію своїх

В Україні роками вибудовують громіздку державну машину, в якій на кожен сектор припадає ціла низка міністерств, агенцій, офісів, департаментів, консультативних рад і спеціальних представників. Ми зі своїх податків сплачуємо чималі заробітні плати міністрам і заступникам, радникам і помічникам, фахівцям і головним спеціалістам. Ми фінансуємо їхні численні безрезультатні командировки, представницькі витрати, презентації та круглі столи. При цьому, коли доходить справа до важливих для країни угод, раптом виявляється, що вся ця система є неспроможною. Тому держава розщедрюється і виділяє 113 мільйонів гривень, але не на розвиток власної аналітики та зміцнення управлінського корпусу, а на послуги сторонніх консультантів. Цей парадокс є не винятком, а симптом системного імітування діяльності під вивісками реформ і державного менеджменту. Імітації, за яку платять не чиновники з власної кишені, а пересічні українці.

Як управлінська спроможність уряду перетворюється на фікцію

Розпорядження Кабінету Міністрів від 8 квітня № 316-р, яким уряд України виділяє 113 мільйонів гривень на консультаційні послуги для підготовки проєкту угоди зі США щодо корисних копалин, має всі ознаки документа, який фіксує втрату державної спроможності. За формальним формулюванням — «для захисту національних інтересів» — ховається банальне визнання профнепридатності: урядові структури, відповідальні за надра, економіку, юридичні питання, фінанси й міжнародні переговори, не здатні самостійно виробити позицію України й сформувати рамку угоди без сторонньої юридичної допомоги.

У розпорядженні йдеться про те, що 59 мільйонів гривень спрямовано Міністерству економіки, а ще 54 мільйони — Міністерству юстиції, з прямою вказівкою: до 15 квітня залучити зовнішніх консультантів — представників провідних міжнародних юридичних компаній. І головне — здійснити ці видатки «на безповоротній основі» за рахунок резервного фонду державного бюджету. Тобто коштом платників податків в умовах війни, браку коштів на гуманітарні потреби й рятування економіки держава фінансує не свою роботу, а консультації сторонніх фахівців.

У цьому рішенні немає нічого технічно неправильного — за нормальної ситуації залучення зовнішньої експертизи могло б бути обґрунтованим і виправданим. Але лише за умови, що це є винятком, а не нормою. Проте нинішня ситуація демонструє інше: міністерства, які мали б бути центрами аналітики, проєктування політики й переговорної стратегії, функціонують як передавальні ланки, які за бюджетні кошти замовляють інтелектуальну роботу іншим. Це є красномовною відмова від функції управління, делегування повноважень не на рівні міжвідомчої координації, а поза межі системи держави.

При цьому гучне формулювання «для захисту національних інтересів» звучить як іронія: бо сама суть національних інтересів складається у здатності держави самостійно мислити, діяти й визначати вигідні для себе умови. Коли ж позицію країни в переговорах формують іноземні консультанти, навіть якщо найкращі у своїй сфері, це вже не суверенне управління, а обслуговування формального каркасу держави, в якій уряд втратив зміст і спроможність.

Все це ставить під питання саму легітимність того, заради чого існують десятки державних відомств, департаментів, рад і робочих груп. Якщо в ключовому рішенні щодо стратегії поводження з надрами міністерства не спроможні самостійно виробити підхід, а лише переказують кошти консультантам, то чи не чесніше поставити питання: а навіщо нам така державна машина? Навіщо платити заробітну плату топменеджменту, якщо вони не формують стратегічну політику? І це не питання одного тендеру чи одного договору, а симптом, який засвідчує інституційну пустоту, де кожен новий мільйон, витрачений на сторонні «поради», лише глибше фіксує цю порожнечу.

Більш детально про армію радників в уряді

Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль користується послугами 18 радників, при чому дев’ятеро з них є штатними і ще дев’ятеро — позаштатними. Такі дані надав Кабінет міністрів у відповіді на журналістський запит. І тут одразу викликає питання: для чого главі уряду така кількість радників, якщо вся логіка воєнного часу вимагає економії, лаконізму і чіткості в структурі прийняття рішень?

За п’ять років прем’єрства Шмигаля утримання лише штатних радників коштувало державі 33 мільйони гривень. Це сума, яку Кабмін витратив на консультаційний апарат, покликаний посилити діяльність очільника уряду. Проблема не в самому факті радників, а в тому, що їхня діяльність ніколи не потрапляє в публічну площину, жодна з пропозицій або аналітичних записок не стає предметом дискусії, критичного розгляду чи бодай прозорого обліку. Водночас серед позаштатних радників є особи, які обіймали посади в інших міністерствах або мають тісні особисті зв’язки з главою уряду. Це колишні заступники міністрів, члени наглядових рад, довірені особи з часів політичних кампаній і навіть однокласники. Тобто, радницький корпус прем’єра є ще й особистою мережею лояльності, яка опинилася в орбіті вищої виконавчої влади без пояснення своєї ролі.

Йдемо далі. У структурі Міністерства оборони України працюють шість радників і помічників міністра Рустема Умєрова. У мирний час це могло б здатися типовим кадровим рішенням, але в умовах повномасштабної війни, коли вся вертикаль влади має діяти максимально зосереджено, така кількість особистих консультантів викликає питання. Яке завдання вони виконують у країні, що живе в щоденному режимі загроз і криз? Який від них вклад у політику оборони?

У відповіді на інформаційний запит журналістів Міністерство оборони зазначило: «Помічники/радники міністра оборони України у воєнний час виконують завдання, визначені міністром». Іншими словами — ніякої конкретики, а лише загальне посилання на «визначення міністра». При цьому посадовий оклад одного радника офіційно становить 17 865 грн. У масштабі бюджету — сума не критична, але в контексті довіри до функціонування державного апарату — значуща. Бо мова йде не про зарплату, а про те, чи справді ці люди є носіями корисних для військових експертиз, чи просто обслуговують риторику міністра.

Згідно з інформацією, наданою журналістам начальником управління кадрового менеджменту МЗС Віталій Мошківський, у Міністерстві закордонних справ  ситуація ще «цікавіша». Андрій Сибіга має двох позаштатних радників – один з них є співаком, шоуменом і колишнім ведучим телепроєкту «Орел і решка». Мова йде про Миколая Сєргу, який став радником міністра 7 грудня 2024 року. Його присутність у команді Сибіги пояснюють проєктом «Культурний десант» і участю в бойових діях — Сєрга вступив до лав ЗСУ у 2022 році. Але чи достатньо цього досвіду для консультативної ролі в МЗС, особливо в умовах воєнної дипломатії, де кожне слово має вагу і може суттєво вплинути на міжнародні відносини?

Другим радником міністра є 31-річний випускник УКУ Денис Коляда, який сам окреслює свою місію як «посилення голосу України на світовій релігійній мапі». Призначення теж виглядає політично виправданим, якщо йдеться про точкову експертизу. Але залишається незрозумілим, чому центральне міністерство зовнішньої політики воюючої країни покладається на такі персоналії в питаннях, які вимагають системної дипломатичної, безпекової та військової компетентності.

Це знову ж таки — не питання до окремих людей, а до логіки державного кадрового підбору. До загальної структури держуправління, яка замість професійних стратегів створює особисті міністерські кола впливу з радників, шоуменів, волонтерів, журналістів, студентів, фахівців суміжних галузей і осіб з сумнівною репутацією. Тобто, утворилася тіньова зона, в якій розмивається відповідальність, фільтрується інформація та дублюється реальне управління.

Органіграма Міністерства економіки України теж справляє враження. Структура його керівництва представляє собою десятки організаційних одиниць, які мають покривати практично всі сфери економічного управління державою. Міністр у статусі першого віцепрем’єра має власну патронатну службу, управління інформаційно-аналітичного супроводу, окремий відділ зв’язків з громадськістю та управління внутрішнього аудиту. Поруч — державний секретар з власним аналітичним сектором, департаментом управління персоналом, юридичним, фінансово-господарським, документообігу, управлінням державним майном, режимно-секретною роботою, мобілізацією, цивільним захистом, внутрішнім контролем і антикорупційним відділом.

При чому кожен з семи заступників міністра (дві посади вакантні) має персональний сектор аналітичного забезпечення. Під ними — департаменти і управління, які займаються всім: від публічних інвестицій і зовнішньої торгівлі до технічного регулювання, праці, зайнятості, гуманітарного розмінування, інтелектуальної власності, страхування воєнних ризиків, кліматичної політики та індустріальних парків. Отже, як так виходить, що при такій потужній та розгалуженій структурі Міністерства економіки та, відповідно, немалими зарплатами персоналу, 59 мільйонів гривень виділено на зовнішніх консультантів для угоди про копалини?

Водночас організаційна структура Міністерства юстиції України є типовим прикладом розростання вертикалі влади без реального спрощення процесів, зрозумілого розподілу відповідальності та чітких точок доступу для громадянина. У складі Міністерства цілих вісім заступників міністра, окремий перший заступник, державний секретар, уповноважений у справах ЄСПЛ, і — формально — ще один заступник з питань цифрової трансформації, прізвище якого взагалі на офіційному сайті міністерства не зазначене.

Такий рівень деталізації у складі керівництва, за логікою, мав би гарантувати високу фаховість, швидкість ухвалення рішень, предметну відповідальність кожного посадовця, а також зрозумілу комунікацію з суспільством. Натомість брак на офіційному сайті функціонального опису посад заступників міністра, розмита структура і паралельне дублювання напрямів (зокрема щодо європейської інтеграції) формують враження організаційного туману, а не керованого державного органу.

Це міністерство є одним з тих, яке отримало 54 мільйони гривень з резервного фонду держбюджету на оплату зовнішніх юридичних консультацій для підготовки переговорної позиції України щодо угоди про надра зі США. І це — показовий симптом. Міністерство, яке саме мало б бути джерелом юридичної експертизи на рівні держави, не демонструє внутрішньої функціональної спроможності, а делегує юриспруденцію стороннім виконавцям.

Слід зазначити, що такі роздуті штати з заступниками, радниками, консультантами і помічниками є у всіх міністерствах. Одне з них зовсім вражає своїм розмахом. Мова йде про скандально відоме Міністерство освіти і науки України, в якому міністр Оксен Лісовий має цілих 30 радників. Тобто, непрофесіоналізм та відсутність структурного мислення міністра маскується кількістю осіб зі статусом радника, але, на жаль, безрезультатно.

Частина з цих радників працює офіційно, інша — на громадських засадах. Але незалежно від форми всі вони входять до тієї зони, яка має формувати, впливати, уточнювати, модерувати політику в одній з найскладніших галузей воєнного часу: освіті. Однак в реальності виходить, що це міністерство постійно попадає в скандали і піддається справедливій критиці за знищення всіх рівнів освіти своїми недолугим реформами.

В умовах воєнної економіки, зруйнованої інфраструктури й дефіциту довіри до влади, штат радників не може бути невидимим придатком до неї. Він має бути прозорим, підзвітним і виправданим. Бо інакше це не консультації, а державне утримання персональної групи наближених до міністрів осіб, яку ніхто не делегував, не оцінював і не контролює. І саме так виглядає управління, де реальна влада зміщується в тінь особистих комунікацій, поза межі інституцій.

Витрати в понад 113 мільйонів гривень на зовнішніх консультантів при одночасному утриманні роздутої армії власних радників у структурах виконавчої влади є управлінським парадоксом, а також симптомом глибшої системної хвороби. Йдеться не просто про марнотратство, а вкорінену практику розмивання відповідальності, кумівство як базовий принцип добору кадрів, повну байдужість до фінансової дисципліни та відсутність компетентності в державному управлінні. Ця система не довіряє сама собі, тому «скуповує консультації» зовні, паралельно ігноруючи власні кадри. Виходить так, що їхнє існування у виконавчій вертикалі є порожнім за змістом, але корисним з точки зору формального працевлаштування потрібних людей. В результаті виходить управлінська модель, в якій державні витрати множаться автоматично, а продуктивність стабільно дорівнює нулю.