Ще кілька років тому публічні заяви про ядерну зброю залишалися переважно на рівні декларацій, які не виходили за межі усталених рамок. Сьогодні ж ця тема дедалі рішучіше входить у центр політичного й воєнного обговорення як всередині України, так і на міжнародній арені. Вона перетворюється на реальний чинник, який впливає на ухвалення рішень і формування стратегій. Політики, експерти, військові та окремі державні діячі почали дедалі частіше вживати формулювання, які раніше замовчувалися або залишалися у сфері недосказаного. Аргументацією є те, що лише ядерна зброя здатна гарантувати нашій країні національну безпеку. Якщо союзники не дають гарантій і Росія розуміє лише силу, лишається самостійно формувати стратегічне стримування. В цій логіці ядерна зброя залишається останнім, найвагомішим інструментом утвердження суб’єктності держави, проте наслідки такої риторики можуть бути протилежними до бажаних.
Як формуються ризики довкола заяв про ядерну Україну
Почнемо з історії. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна стала незалежною державою, на території якої залишилася значна частина ядерного арсеналу — одна з найбільших у світі за кількістю боєзарядів та засобів їх доставки. Формально ця зброя опинилась у межах нової держави, однак залишалася під контролем Москви. Саме це й сформувало складну ситуацію, яку довелося вирішувати на перших етапах державотворення.
Станом на кінець 1991 року в Україні перебували 176 міжконтинентальних балістичних ракет: 130 рідкопаливних СС-19, кожна з шістьма боєголовками, та 46 твердопаливних СС-24 з десятьма боєголовками кожна. Крім того, на українських аеродромах базувались десятки стратегічних бомбардувальників — Ту-95МС і Ту-160. Загальна кількість стратегічних ядерних боєзарядів оцінювалася у понад півтори тисячі, а тактичних — до чотирьох тисяч. Проте самостійного доступу до системи бойового управління Київ не мав. Перший президент України Леонід Кравчук, усвідомлюючи ризики, намагався хоча б технічно унеможливити несанкціонований запуск з території України, але РФ на це не погодилася.
Однак ще до проголошення незалежності в українській політичній культурі закріпився намір не ставати ядерною державою. У Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року були закладені чіткі орієнтири: нейтралітет, позаблоковість, а також зобов’язання не виробляти, не набувати і не застосовувати ядерну зброю. Такий підхід відомий як «доктрина Павличка» — за іменем Дмитра Павличка, який у ті роки очолював парламентський комітет із закордонних справ. Пізніше її критикували за ідеалізм, але для держави, що від початку обрала мирний шлях, така позиція мала внутрішню логіку.
Водночас травма Чорнобиля була ще свіжою, тому для значної частини суспільства перспектива повністю позбутися будь-якої форми ядерної загрози сприймалась скоріше як звільнення, а не втрата. Вже в жовтні 1991 року Верховна Рада офіційно задекларувала без’ядерний статус, а в грудні того ж року було підписано Мінську угоду Співдружності Незалежних Держав, яка передбачала поетапне роззброєння — спершу тактичної, а згодом і стратегічної зброї.
Слід зазначити, що формальна відмова від статусу ядерної держави не відбулася одразу. Україна не поспішала приєднуватися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що викликало дедалі більшу занепокоєність серед західних партнерів. Сигналом стала, зокрема, демонстративно стримана дипломатична поведінка США. У січні 1994 року президент Білл Клінтон відвідав Україну, але замість повноцінного візиту обмежився короткою розмовою з Леонідом Кравчуком в аеропорту «Бориспіль».
Україна не могла дозволити собі втратити міжнародну підтримку, особливо в той момент, коли система безпеки тільки формувалася. Тож у листопаді 1994 року вона приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), де закріплювалося, що всі ядерні боєприпаси на її території визнаються українською власністю, але країна бере на себе зобов’язання їх повністю ліквідувати. У відповідь наша країна очікувала не лише моральної підтримки, а й конкретних гарантій безпеки. Їхньою формалізацією став підписаний 5 грудня 1994 року Будапештський меморандум — документ, яким США, Росія та Велика Британія запевняли у повазі до суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів України, а також у зобов’язанні утримуватися від будь-якого тиску — політичного, економічного чи воєнного.
2 червня 1996 року Україна вийшла з ядерної епохи, того дня з території держави остаточно була вивезена остання ядерна боєголовка — символ остаточного демонтажу найбільшого арсеналу після Росії і США. Країна, яка на той момент володіла ядерними зарядами, унікальними технологіями, ракетними комплексами, міжконтинентальними засобами доставки, за лічені роки стала без’ядерною, а в обмін отримала порожні обіцянки. Формально гарантії, на які погодилася Україна, не мали юридичної сили. Це був не договір, а декларація – політичний папірець без механізмів впливу. Росія знищила його першою, анексувавши Крим. В результаті США і Британія висловили «глибоку стурбованість», але не захистили, а без ядерного стримування Україна стала об’єктом нападу.
Однак питання відновлення ядерного статусу не зникло, воно стало табуйованим у дипломатії, але жило в політичних і військових середовищах. Після нещодавнього виступу британського полковника Річарда Кемпа, в якому він публічно запропонував Великій Британії розглянути допомогу Україні у створенні власного ядерного озброєння, тема, яка раніше залишалась на рівні маргінального припущення, набула нового інформаційного статусу. Її легітимізували як об’єкт публічного аналізу – українські політики, політологи та військові почали вживати словосполучення «повернення до ядерного статусу», «альтернатива НАТО», «абсолютне право на ядерну зброю». Такі формулювання дедалі частіше з’являються в інтерв’ю, публічних виступах, політичних прогнозах і навіть військових концепціях.
Крім того, резонансною стала заява Андрія Білецького, командира Третього армійського корпусу, зроблена на днях в інтерв’ю YouTube-каналу «Віддушівдушу». За його словами, ядерна зброя є «обов’язковою» для України, оскільки лише вона разом з сучасною армією здатна гарантувати національну безпеку. Білецький наголосив, що Україна має «юридичні, практичні, фізичні та моральні» підстави для володіння таким арсеналом, а всі інші формати безпеки — від демілітаризованих зон до міжнародних контингентів — не мають жодної довіри. Він прямо заявив про недієвість західних ініціатив і необхідність створення півмільйонної армії нового типу з власними балістичними і ядерними компонентами.
До цієї логіки долучилися й інші публічні фігури. Політолог Микола Давидюк послався на заяву Кемпа як на індикатор змін у західному мисленні: за його словами, «деякі партнери» вже непублічно пропонують Україні сприяння в отриманні ядерної зброї. Він наголосив, що ця тема більше не є табу й поступово трансформується у фактор зовнішньополітичного тиску. Отже, формується новий інформаційний фон, у якому сама думка про українське ядерне озброєння сприймається не як крайність, а як потенційна альтернатива, зокрема у випадку блокування членства в НАТО.
На цьому тлі періодично з’являються заяви на найвищому рівні. У лютому 2025 року Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю британському журналісту Пірсу Моргану прямо заявив, що ядерна зброя могла би стати достатньою гарантією безпеки у разі, якщо Україна не вступить до НАТО.
«Поверніть нам ядерну зброю, дайте нам ракетні комплекси, партнери допоможуть нам профінансувати мільйонну армію, перемістіть свій контингент у ті регіони нашої країни, де ми хочемо стабільності, щоб у людей був спокій», — заявив Зеленський.
Таким чином, президент поставив тему ядерної зброї в один ряд з іншими можливими форматами гарантій як альтернативу вступу до Альянсу.
Американські меседжі про ядерну зброю України: позиції та приховані інтереси
У березні 2025 року американський політичний простір продемонстрував зростаючу амбівалентність щодо права України піднімати питання про ядерну зброю як інструмент безпеки. На тлі тривалої війни з Росією й відсутності зрозумілих гарантій щодо членства в НАТО, дискусія про ядерне стримування знову вийшла на поверхню. І реакція з боку США виявилася не лише обережною, але й у низці моментів жорстко негативною, а в окремих заявах – демонстративно цинічною.
Президент США Дональд Трамп, повернувшись до активної публічної політики, продовжує демонструвати специфічний підхід до теми ядерної зброї, України та відносин з Росією. У своїх заявах він поєднує публічні меседжі про роззброєння з прагненням до особистих домовленостей з Кремлем та підкреслює власну відмінність від попередників, використовуючи тему ядерної загрози як інструмент геополітичного позиціонування.
В останніх заявах Трамп наголосив, що «було досягнуто значного прогресу з Україною та Росією». Однак, що саме мається на увазі під «прогресом», не уточнюється. Але далі йдеться про те, що він хоче завершити цей процес, «щоб не говорити про ядерну зброю». Це прямий натяк на те, що тема ядерного потенціалу є небажаною, але водночас тісно пов’язаною з переговорами. Фактично, Трамп не заперечує, що ядерне питання є фактором у його контактах з Москвою та Києвом.
Крім того, він заявив, що «було б чудово», якби всі країни відмовились від ядерної зброї. Проте ця теза прозвучала на тлі визнання, що у США і Росії є найбільші арсенали, а Китай, за його словами, «матиме стільки ж через 4–5 років». Такий прогноз Трампа одночасно показує несприйняття ядерної рівноваги як сталої конструкції, а також спробу перетворити роззброєння на один зі стовпів власної дипломатії. Він нагадав, що «просунувся далеко з Росією» у програмі ядерного роззброєння, яку, як стверджує, зірвали його політичні опоненти через «містифікацію про Росію».
Риторика Трампа є показово персоналізованою. Він не говорить від імені американської адміністрації, а підкреслює власну виняткову здатність «домовитися з Росією» й вирішити глобальні ядерні проблеми через персональні зв’язки. При цьому жодної згадки про безпеку України або механізми, які могли б компенсувати її вразливість, не лунає. Його акцент міститься виключно на глобальній безпеці великих гравців: США, Росії, Китаю.
Слід також згадати про те, що 25 березня Спеціальний посланець президента США з особливих доручень Річард Ґренелл заявив: ядерна зброя, яку Україна передала Росії в межах домовленостей 1990-х, «не була українською». За його словами, «це був російський арсенал, а не український», і додав: «Це неприємний факт». Це формулювання свідчить про спробу ретроспективного перекладання всієї відповідальності за колишній радянський арсенал саме на Росію, що виводить Україну з контексту власного ядерного минулого і водночас нівелює юридичну природу домовленостей, закріплених у Будапештському меморандумі.
Водночас колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, який брав участь у переговорах щодо Будапештського формату, публічно відповів на цю заяву. Він зазначив, що Ґренелл «категорично помиляється», оскільки боєголовки, які залишились на території України після розпаду СРСР, перебували під українською юрисдикцією. Пайфер уточнив, що хоча зброя була радянського походження, вона не була російською, і відповідальність за неї несла саме Україна, доки не передала її у межах виконання зобов’язань.
Крім дискусії про історичну належність ядерного арсеналу, з боку США також пішли й прямі політичні сигнали. Держсекретар Марко Рубіо назвав заяви з українського боку про можливість отримання ядерної зброї як альтернативи членству в НАТО — «несерйозними». У розмові з виданням Breitbart News він заявив, що не вважає ці пропозиції реалістичними, а ідею озброєння України ядерною зброєю – неприйнятною.
«Нам потрібно менше країн з ядерною зброєю, а не більше», – наголосив Рубіо, додавши, що він «не чув» такої вимоги напряму від Зеленського.
Окремо Рубіо зупинився на темі американсько-російських контактів. Він зазначив, що США мають інтерес до обговорення з Кремлем питань заморожених російських активів, роботи американських компаній у РФ та відкриття дипломатичних представництв. При цьому ця заява пролунала паралельно з триваючими обстрілами українських міст і черговими російськими ударами по енергетичній інфраструктурі.
Отже, адміністрація Дональда Трампа чітко окреслила позицію проти повернення Україні ядерного потенціалу. Всі публічні сигнали з Вашингтона, включно з заявами держсекретаря Марко Рубіо, апелюють до ідеї, що світ має рухатися до зменшення кількості ядерних держав, а не до їхнього розширення. Навіть коли українська сторона піднімає питання про повернення до ядерного статусу як реакцію на постійну відмову надати реальні гарантії безпеки, Сполучені Штати реагують категорично негативно: ні озброєнню, ні навіть теоретичному розгляду такої опції.
Однак на тлі цієї офіційної риторики існує інша площина — гіпотетичні припущення, які змальовують значно цинічніший контекст можливого розвитку подій. Ідеться про сценарії, в яких ядерна атака Росії на Україну, попри жахливі гуманітарні та геополітичні наслідки, може за логікою холодного розрахунку принести США непряму стратегічну вигоду. Якщо допустити, що Росія все ж завдає обмеженого ядерного удару по українській території, навіть не по містах, а по військових чи інфраструктурних об’єктах, це одразу зробить Європу простором безпосередньої ядерної загрози. У такій ситуації бізнес, інвестиції, виробництва, технології та наукові кадри можуть почати екстрену релокацію. За логікою великого капіталу, переміщення відбуватиметься туди, де є стратегічна безпека, військова потуга, незалежна енергетика, ринки і ресурси. США стануть основним бенефіціаром цього процесу і отримає надвеликі прибутки.
Гіпотетично, якщо над Європою нависає реальна загроза ядерної ескалації, за кілька днів або навіть годин у бік США можуть рушити інвестиції, облігації, банківські переведення. Виробничі підприємства, особливо високотехнологічні, можуть розглядати питання термінового переміщення, передусім з таких країн, як Німеччина, Франція, Чехія, Бельгія. Це не відкрито артикульована позиція жодної адміністрації, але цілком реалістичне припущення, яке відповідає логіці економічної міграції у світі високих ризиків. Технологічні й фінансові системи сучасного Заходу дуже швидко реагують на зміну безпекового клімату. І хоча жоден відповідальний політик не скаже цього публічно, у стратегічному прогнозуванні подібні сценарії враховуються.
Отже, цілком можливо, що в разі ядерного удару по Україні, на тлі людських жертв, екологічної катастрофи та розпаду європейської довіри, американська економіка отримає безпрецедентну вигоду. У цьому контексті виникає моральне запитання: чи є в сучасній американській стратегії простір для розуміння не лише власного інтересу, а й довгострокової ціни, яку заплатить людство, якщо такий сценарій стане реальністю.
Наслідки потенційного відновлення ядерного статусу України
Розгортання дискусії про можливість відновлення ядерного статусу України, а тим більше перспективу виробництва власної ядерної зброї, виходить далеко за межі суверенного права на самозахист. У контексті повномасштабної війни це питання набуває високої чутливості, здатної зруйнувати не лише дипломатичні конструкції, а й саме поле для досяжного миру. Публічне або кулуарне повернення до ідеї ядерного озброєння не є нейтральною чи технічною дією. Це крок з глибокими міжнародними, безпековими й економічними наслідками.
Передусім ідеться про принципове руйнування глобального режиму нерозповсюдження ядерної зброї, до якого Україна приєдналася. Після десятиліть функціонування цей режим балансує на межі довіри. І якщо країна, яка публічно відмовилась від арсеналу в обмін на гарантії, офіційно заявить про повернення до виробництва, це стане прецедентом для інших регіонів світу, передусім Близького Сходу, Південно-Східної Азії, Латинської Америки. Замість солідарності й підтримки, Україна може отримати пряме звинувачення в підриві режиму, який багато хто й без того вважає неефективним. Це означатиме втрату моральної позиції, на якій сьогодні тримається міжнародна підтримка Києва.
Далі — реакція ключових західних партнерів. Сполучені Штати, які є основним донором зброї, фінансів, розвідданих і політичного впливу, неодноразово давали сигнал: розширення ядерного клубу є червоною лінією. У разі навіть часткової легалізації виробництва ядерних компонентів, всі програми допомоги, кооперації, інтеграції в західні оборонні структури будуть поставлені на паузу. Це не погроза, а усталена доктрина. Продовження теми ядерного відновлення швидко ізолює Україну від західного політичного поля, а в умовах війни — це рівнозначно стратегічному самогубству.
Варто також врахувати, що повернення до ядерного статусу не обмежиться технічними процесами, це викличе ланцюгову реакцію. Росія використає цю ініціативу як casus belli для нової ескалації під приводом «знищення ядерної загрози на своїх кордонах». Китай — як член РБ ООН і ядерна держава — публічно засудить такий крок і згорне дипломатичну двозначність, яку досі утримує. Сьогодні він зберігає стримано-нейтральну публічну позицію щодо України, а в разі заяви про відновлення ядерного статусу буде змушений зайняти жорстко критичну позицію — не через підтримку Росії, а тому, що ядерне розширення в Європі суперечить його власним глобальним інтересам та офіційній ядерній доктрині.
Водночас Індія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Південна Корея та інші країни розпочнуть перегляд власних моделей ядерного позиціонування. При цьому Україна, яка досі стояла в центрі світової симпатії, опиниться в центрі стратегічної недовіри.
Ще один наслідок — внутрішньоекономічний. Створення повноцінного ядерного циклу потребує колосальних ресурсів: високозбагаченого урану, інфраструктури, реакторів, спеціалізованих заводів, охоронних систем, секретності, транспортування. Все це в країні, яка вже перенавантажена витратами на війну, має десятки тисяч зруйнованих об’єктів і соціальну напругу. Крім того, виділення коштів на програму, яка буде офіційно засуджена союзниками, неминуче спричинить внутрішнє розшарування. Політичні сили почнуть використовувати тему ядерного озброєння для взаємного шантажу, а суспільство отримає нову лінію розколу.
Нарешті, відновлення ядерного статусу ставить під сумнів саму можливість мирного врегулювання війни. Будь-яка конфігурація майбутнього миру з Росією, незалежно від її форми, вимагатиме залучення третіх сторін. Вони ж, у разі початку ядерного проєкту, відмовляться від участі в процесі. Україна буде сприйнята як нестабільна сторона, яка порушує табу в розпал найбільшої з часів Другої світової війни в Європі. Це перекреслить будь-який формат майбутнього діалогу, навіть за умови тимчасового перемир’я.
Як бачимо, відновлення ядерного статусу України, навіть у форматі заявленого наміру, запускає ланцюгову зміну уявлень про саму природу українського суб’єктного статусу у світі: з держави, яка апелює до принципів міжнародного права і постраждала від порушених гарантій, вона перетворюється на країну, що свідомо виходить за межі глобального режиму безпеки.
Відновлення ядерного статусу України та запуск власного виробництва ядерної зброї неминуче переведе війну в незворотну фазу конфронтації, де сам механізм політичного врегулювання втратить актуальність як такий. Замість того, щоб створити умови для завершення війни, такий крок змістить її рамки з регіонального конфлікту до зони глобальної ядерної небезпеки, в якій дипломатія більше не бути мати значення. Україна автоматично опиниться в конфлікті не лише з РФ, а й зі союзниками, які сьогодні підтримують її саме тому, що вона захищає міжнародні норми, а не порушує їх.
Ядерна зброя не стане гарантією миру, бо сама її поява в Україні буде сприйнята як остаточний розрив з глобальним режимом стримування. Відновлення озброєння виведе Україну з кола партнерських форматів і перетворить її на ізольованого актора, відповідального за нову гонку ядерних озброєнь у центрі Європи. Це не наблизить мир, а зробить його неможливим.
