Плани для регіонів замість державного захисту енергосистем: що не так з розпорядженням Зеленського і Шмигаля
Президент і віцепрем’єр-міністр — міністр енергетики України доручили регіональній владі підготувати плани захисту енергосистеми до наступного осінньо-зимового періоду на тлі загрози нових атак з боку РФ. Фактично держава визнає, що наступний осінньо-зимовий період розглядається як черговий цикл життя під обстрілами, де кожен регіон має самостійно прораховувати власну стійкість. Енергетична криза, з якою Україна увійшла в зиму 2025–2026 років, є наслідком не лише російських ударів, але й системної нездатності держави забезпечити стійкість інфраструктури. При цьому колосальні гроші, виділені з Держбюджету, та міжнародна допомога не перетворилися на дієві результати.
Рішення Зеленського і Шмигаля: як захист енергетики переклали на регіони
Президент України доручив регіональній владі підготувати плани захисту енергосистеми до наступного осінньо-зимового періоду на тлі загрози нових атак з боку РФ. Подальша координація цього розпорядження була покладена на урядовий рівень, тому віцепрем’єр-міністр — міністр енергетики Денис Шмигаль окреслив практичні рамки виконання доручення президента. Він наголосив на необхідності розробки керівництвом міст та областей відповідних планів захисту енергосистеми до 1 вересня.
У межах цього загального підходу окрему увагу Шмигаль приділив Харківській області, де був виконаний певний обсяг робіт. Він зазначив, що в регіоні вже реалізовано частину оборонних заходів, однак наявний рівень захисту не можна вважати достатнім з огляду на характер загроз, тому «маємо продовжувати й укріплювати».
Розпорядження президента щодо підготовки регіональних планів захисту енергосистеми видано в момент, коли країна майже чотири роки живе під постійною загрозою обстрілів енергетичної інфраструктури. Масштабні пошкодження ТЕЦ і електромереж, аварійні відключення та хронічна напруга в роботі енергетиків, які героїчно утримують систему в робочому стані під час війни, створюють умови, в яких нові управлінські рішення сприймаються як запізніла реакція на давно очевидну проблему. На цьому тлі вимога терміново підготувати плани виглядає не новою стратегією, а фіксацією того, що система вже давно функціонує в аварійному режимі.
Водночас доручення Зеленського і Шмигаля чітко демонструють зміну акцентів у відповідальності, оскільки ключова частина захисту енергосистем перекладається на регіональну владу. Фактично держава визнає, що наступний осінньо-зимовий період розглядається як черговий цикл життя українців під обстрілами, де кожен регіон має самостійно прораховувати власну стійкість.
Проблема полягає в тому, що захист енергетичної інфраструктури за своєю природою не може бути завданням, замкненим на місцевому рівні, оскільки більшість критично важливих об’єктів виходять за межі повноважень громад. Великі підстанції, магістральні мережі та ключові енерговузли не належать до сфери контролю органів місцевого самоврядування, а фізичний захист таких об’єктів потребує ресурсів, рішень і координації, які зосереджені саме в центральних органах влади. Коли відповідальність за результат розмивається між різними рівнями влади, виникає ситуація, за який план існує, а реальні важелі впливу залишаються недоступними тим, від кого цей план вимагають.
Місцева влада має чітко визначене коло обов’язків, які стосуються цивільного захисту населення, забезпечення роботи котелень і локальних мереж, участі у координаційних штабах та взаємодії з військовими адміністраціями щодо розміщення мобільних вогневих груп і засобів радіоелектронної боротьби. Проте ці функції не можуть компенсувати відсутність системного фізичного захисту стратегічних енергетичних об’єктів, який залишається сферою відповідальності уряду, силових структур і операторів енергосистеми.
Захист енергетичної інфраструктури в Україні є складною багаторівневою системою, в якій задіяні Міністерство енергетики, Міністерство розвитку громад та територій у частині координації, Держагентство з відновлення, Служба безпеки України з її функціями контррозвідки та кіберзахисту, Збройні Сили і підрозділи протиповітряної оборони, а також компанії-оператори і державний регулятор. Однак головним в цій системі є Міністерство енергетики України, яке очолює Шмигаль. Саме воно відповідає за забезпечення захисту енергосистем шляхом посилення фізичної безпеки об’єктів, модернізації та децентралізації генерації, відновлення пошкодженої інфраструктури, накопичення енергоресурсів, а також залучення міжнародної допомоги для закупівлі обладнання.
Проте Шмигаль переклав обов’язки міністерства на регіони, де окрім управлінських можливостей, суттєвим обмеженням є фінансова реальність, в якій громади змушені закривати зростання витрат на електроенергію для водоканалів та інших критичних служб. За таких умов вимога інвестувати у посилений захист енергетичних об’єктів виглядає для багатьох громад завданням, яке виходить за межі їхніх бюджетних можливостей.
Термін до 1 вересня залишає мінімальний простір для продуманої підготовки, і якщо для великих міст це означає складну, але посильну мобілізацію ресурсів, то для малих громад з обмеженим бюджетом та кадровими можливостями така вимога перетворюється на серйозну проблему.
Енергетичний захист між звітами і реальністю: куди пішли мільярди
Суми, які за роки повномасштабної війни спрямовувалися на захист і відновлення енергосистеми України, у мирний час сприймалися б як виняткові за масштабом і темпом фінансування. На цьому тлі сучасна вразливість інфраструктури до ракет і дронів виглядає не лише прямим наслідком ворожих ударів, але й ознакою внутрішньоуправлінських проблем.
Показовим є бюджетне й позабюджетне фінансування, яке держава задекларувала станом на початок 2026 року. Понад 50 млрд грн, заявлених як кошти на захист і відновлення енергосистеми, у перерахунку становлять орієнтовно 3–3,5 млрд євро, причому деталізація Держбюджету на 2026 рік додатково підкреслює масштаб потоків. Окремим рядком в ньому закладено близько 21 млрд грн на енергобезпеку, ще 13,6 млрд грн передбачено на енергетику загалом, а також заплановано фінансування Фонду енергоефективності на рівні 0,6 млрд грн і Фонду декарбонізації на 1,9 млрд грн, що сукупно формує картину великих витрат, які мали б конвертуватися у модернізацію, захист і стійкість галузі.
Додатково варто згадати окреме рішення Кабінету Міністрів, закріплене розпорядженням №1135-р від 18 жовтня 2025 року, яким з резервного фонду Держбюджету виділили 6 009 382,131 тис. грн на зміцнення обороноздатності та запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного характеру, зокрема на будівництво захисних споруд для об’єктів паливно-енергетичного сектору.
Не менш промовистою виглядає статистика фінансування захисту підстанцій «Укренерго», де помітна як динаміка скорочення ресурсів, так і хроніка неповного освоєння коштів. У 2025 році Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури виділили на 30% менше грошей, ніж у 2024 році, про що говорив голова агентства Сергій Сухомлин, і водночас він деталізував попередні роки. У 2023 році на другий рівень захисту було заплановано 9,4 млрд грн, з яких використали лише 4,7 млрд, у 2024 році з 5,4 млрд грн освоїли 4,4 млрд, а у 2025 році агентству передбачили 3,6 млрд грн із запевненням, що цього разу їх використають повністю.
У заявах Сухомлина важливою є також межа фактичного охоплення об’єктів, яку він озвучував без спроби приховати диспропорцію. Агентство, за його словами, будує захист лише для 22 підстанцій, що становить приблизно третину від ключових об’єктів «Укренерго», а кожна підстанція при цьому складається з кількох окремих об’єктів і потребує різних елементів захисту. Навіть якщо виходити з оптимістичних звітів, мова йде не про суцільне укриття енергомережі, а фрагментарні рішення, які не можуть перекрити всі вразливі ділянки.
Міжнародна допомога, яку регулярно наводять як аргумент підтримки України, також вимірюється великими сумами, і ці цифри лише підсилюють питання про кінцевий ефект. Зокрема, лише останнім часом Велика Британія виділила 20 млн фунтів стерлінгів на екстрений ремонт та захист об’єктів енергетичної інфраструктури, уряд Норвегії виділив Україні 4 мільярди крон, тобто близько 17 мільярдів гривень, на енергетичну сферу та її захист. Окремим масивом стоїть фінансування від Світового банку, ЄБРР, ЄІБ, США та ЄС, які у 2023 році надали близько 2,3 млрд доларів, а в 2025 році додали грант у 200 млн доларів для «Укренерго».
До цієї картини долучається допомога Литви, яка за час повномасштабного вторгнення передала Україні комплекти обладнання для ТЕЦ і АЕС, понад дві тисячі сонячних панелей, різну техніку та внесла 5,7 млн євро до Фонду підтримки енергетики України, а у січні 2026 року підготувала нове урядове рішення про додаткову енергетичну допомогу для Києва та найбільш критичних регіонів. Сукупність цих ресурсів є потужною підтримкою, однак у реальності питання стійкості інфраструктури залишається відкритим. Причому залишається незрозумілим: куди діваються всі ці гроші?
У 2025 році уряд звітував про будівництво 46 елементів захисту енергетичних об’єктів, де 38 нібито були повністю завершені, а ще вісім — готові на 90% з обіцянкою добудови до кінця року. Встановлення захисту на 22 підстанціях тоді публічно анонсувала прем’єр-міністр Юлія Свириденко, але за цими цифрами так і не з’явилося переконливого пояснення, чому навіть «захищені» об’єкти продовжують виходити з ладу після кожної масованої атаки.
Якщо повернутися до витоків гучної державної концепції багаторівневого захисту енергетичної інфраструктури, на яку спрямовувалися значні кошти, то ключовою точкою відліку стає 2023 рік. Тоді уряд України разом з Генеральним штабом ЗСУ ухвалив принципове рішення про інженерне укріплення енергооб’єктів від російських ракет і дронів, а Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури, яке на той час очолював Мустафа Найєм, отримало центральну роль в реалізації цієї програми. Агентство взяло на себе функцію замовника, координатора й публічного комунікатора процесу, а отже саме його керівник став основним носієм обіцянок щодо результату.
У той час з боку Найєма пролунали запевнення про системний і безпрецедентний підхід до захисту енергоструктури, а тодішній міністр енергетики Герман Галущенко говорив про те, що Україна нібито стала першою державою у світі, яка впроваджує багаторівневий захист цивільної енергетичної інфраструктури. Цю формулу активно тиражували як доказ стратегічної далекоглядності та технологічної зрілості управлінських рішень, і саме через масштаб заяв суспільство отримало очікування, що інженерний щит уже збудований або близький до завершення.
Перший рівень захисту Найєм описував як базовий і масовий, причому його суть зводилася до спорудження габіонів та біг-бегів. За офіційними даними, таким способом захистили 90 об’єктів у 21 області від уламків ракет і дронів, а цей рівень подавався як швидка відповідь на загрозу, яка має зменшити вторинні пошкодження без складних проєктних рішень і тривалого будівництва.
Другий рівень почали реалізовувати з березня 2023 року, і він полягав у зведенні бетонних конструкцій навколо ключових елементів мережі «Укренерго». За звітами агентства, під цей захист потрапили 22 підстанції та 63 автотрансформатори у 14 областях, а самі роботи позиціонувалися як активний бар’єр проти дронів і «шахедів», які на той час уже масово застосовувалися Росією. Логіка цього рівня була зрозумілою: прикривати найважливіші вузли не тимчасовими засобами, а конструкціями, здатними витримувати типові повітряні атаки.
Третій рівень визначали як найскладніший і найдорожчий, оскільки він стосувався захисту від прямого влучання ракет. Тут знову фігурували ті самі 22 підстанції у 14 областях, для яких мали зводитися інженерні споруди, здатні витримувати удари найпотужніших засобів ураження, причому всі проєктні рішення, за офіційними повідомленнями, погоджувалися з Генштабом і ДСНС та базувалися на документації, отриманій від фахівців Великої Британії та США. На рівні публічних описів ця система виглядала послідовною: від швидких рішень до важких інженерних споруд.
На рівні пресрелізів і публічних виступів трирівнева архітектура справді виглядала логічною й переконливою, а Мустафа Найєм регулярно підкреслював, що агентство в поті чола працює за військовими настановами, міжнародними стандартами та з урахуванням реального бойового досвіду. Проте з часом розрив між задекларованою конструкцією захисту й фактичним станом енергетики став занадто помітним, щоб його можна було пояснювати лише ударами ворога.
Проблема полягає не лише в тому, що навіть «захищені» об’єкти продовжують зазнавати критичних пошкоджень, а й у тому, що масштаб реалізації, який задекларувало агентство, об’єктивно не відповідав масштабам системи «Укренерго» і всієї енергетичної інфраструктури країни. Третина ключових підстанцій не утворює систему, а залишається фрагментом, який фізично не здатний забезпечити стійкість мережі в умовах масованих і повторюваних атак, навіть якщо окремі вузли мають захист і частково витримують навантаження.
Додатковим чинником стало й те, що перший рівень у вигляді мішків з піском і габіонів, який, за словами голови «Укренерго» Володимира Кудрицького, залишився ще з попередньої зими, за своєю природою був тимчасовим рішенням. Натомість другий і третій рівні роками перебували в режимі «активно виконуються» з орієнтовними дедлайнами «до холодів», які неодноразово зсувалися, не супроводжуючись публічною відповідальністю за зриви строків і відставання від заявлених планів.
У цьому питанні роль Мустафи Найєма на той час була суттєва, адже саме він був обличчям і голосом програми, а агентство під його керівництвом оперувало мільярдними бюджетами на проєктування й будівництво захисних споруд. Публічні заяви, зроблені ним, формували у суспільства очікування, що енергосистема отримала надійний інженерний щит, але, як виявилося, вони були порожніми і ніхто за це не поніс жодної відповідальності. Проте Найєм з вересня 2024 року працює старшим радником з питань боротьби з корупцією та відновлення інфраструктури у проєкті Promoting Integrity in the Public Sector Activity (Pro-Integrity), який фінансується урядами США та Великої Британії. Тобто він продовжує «боротися з корупцією» та далі «відновлює» інфраструктуру, і цей поворот виглядає особливо контрастно на тлі реального стану енергозахисту. Як то кажуть, без коментарів…
Натомість реальність зими 2025–2026 років показала, що між задекларованими трьома рівнями захисту і фактичним рівнем вразливості лежить прірва, заповнена недобудованими конструкціями, обмеженим охопленням об’єктів і відсутністю відповіді на базові запитання. Чому проєкт, який погоджувався Генштабом, ДСНС і міжнародними партнерами, так і не перетворився на повноцінний бар’єр для енергетичного терору, і хто за це відповів, коли наслідки відчули мільйони людей.
Окремої уваги потребує історія з відставкою Германа Галущенка та Світлани Гринчук, які у листопаді 2025 року залишили посади міністрів на тлі корупційного скандалу в «Енергоатомі». Цей епізод став одночасно показовим і тривожним прикладом того, як політичне усунення здатне заміняти собою реальну відповідальність, залишаючи суспільству більше відчуття недомовленості, ніж відчуття відновленої справедливості.
Розслідування, яке НАБУ розпочало спільно зі Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою, виявило корупційну схему в державній компанії, що є ключовою для енергетичної безпеки країни, і сам цей факт звучить особливо гостро на тлі енергетичної кризи. У ситуації, коли кожне управлінське рішення в галузі прямо впливає на здатність держави забезпечувати світлом і теплом мільйони людей, поява корупційних підозр у стратегічному сегменті підриває довіру не тільки до посадовців, а й до спроможності держави захищати критичну інфраструктуру.
Реакція влади виглядала швидкою, проте її наслідки залишилися обмеженими, оскільки за наполяганням Володимира Зеленського обидва посадовці подали у відставку, а Верховна Рада 19 листопада 2025 року проголосувала за їх звільнення. Такий крок дозволив формально знизити політичну напругу, однак він не дав відповіді на питання юридичної відповідальності Галущенка та Гринчук, адже усунення з посади, за всієї публічної ваги, є лише формою політичної відповідальності. Воно не передбачає вироку, заборони обіймати посади надалі та компенсації збитків, якщо їх буде доведено. Отже, і тут виникає відчуття розриву між гучними заявами про боротьбу з корупцією та реальними інструментами її подолання.
Окремий сюжет у цій картині формує роль Дениса Шмигаля в ситуації, яка склалася в енергетичній сфері. 14 січня 2026 року його призначили першим віцепрем’єр-міністром — міністром енергетики України. До цього з березня 2020 по липень 2025 року він очолював уряд на посаді прем’єр-міністра, а згодом встиг попрацювати міністром оборони. Така траєкторія кар’єри робить його людиною, яка тривалий час перебувала в центрі ухвалення державних рішень, що прямо впливали на енергетичну стійкість в країні.
Його заява, зроблена 16 січня 2026 року з трибуни Верховної Ради під час Години запитань до Уряду, виглядала як черговий структурований виклад заходів щодо відновлення енергосистеми, стійкості й модернізації. Проте за логікою дедалі виразніше проступає розрив між декларованими пріоритетами та тим, а яких умовах реально живуть люди, коли звітні конструкції не співпадають із відчуттям країни, що сидить у темряві.
Поки міністр говорить про критичний стан енергоструктури, відновлення генерації, підстанцій і мереж та про формування резервів обладнання, ці формулювання звучать переконливо лише до моменту, коли пролунає уточнення: значна частина завезених в Україну потужностей досі не встановлена. У такій ситуації провал вже неможливо пояснювати виключно обстрілами, оскільки бездіяльність, управлінські затримки та відсутність координації між центральною владою й регіонами перетворюються на не менший ризик, ніж ракети й дрони.
Ідея створення так званих «енергетичних батальйонів» на прифронтових територіях та інші заплановані заходи виглядають як відповідь на катастрофу, яка формувалася роками, а не як завчасно вибудувана система захисту. Саме тому виникає просте запитання, яке складно обійти: чому ці рішення не були реалізовані раніше, коли Денис Шмигаль очолював уряд і мав повний набір інструментів для ухвалення таких кроків? Натомість зараз він критикує ситуацію, що склалася в енергосистемі, та наказує місцевій владі розробити плани на осінь. Крім того, замість відповідальності за системні провали він впевнено переходить з однієї високої посади на іншу, і в цьому є парадоксальна деталь: тепер він очолює міністерство, діяльність якого, як бачимо, він сам і розвалив.
У підсумку публічні заяви Шмигаля про «грандіозні» плани різко контрастують з тим, що міста і села дедалі більше занурюються в темряву, регіони визнаються непідготовленими, українці живуть щодня по 5-16 годин без світла, проте відповідальність за провали дедалі частіше перекидається на міську, а не центральну владу.
Отже, проблема полягає не стільки в дефіциті коштів і можливостей, скільки в провалі державного управління енергетичною сферою, масштабній корупції та повній безвідповідальності посадовців.
Якщо державний захист енергосистеми зведеться до регіональних планів, а центральні органи влади продовжать обмежуватися лише координаційними заявами та перекладанням відповідальності на місцеву владу, то енергетична сфера остаточно перейде в режим хаотичного виживання.
