Коли нас дружно хочуть переконати в тому, що вузівська реформа в Україні матиме ринковий характер, ми вкотре відчуваємо себе учасниками лохотрону. “Під яким наперстком знаходиться ринкова реформа вузів”, каже впевнена людина у суворому та дорогому костюмі з дипломом Кембриджі в руці. І наперстки ковзають по гладкій поверхні.
Якби розумні люди вирішили провести ринкову вузівську реформу, з чого вони почали б? З опитування представників бізнесу, наскільки саме вони зацікавлені у випускниках українських вишів. Як взагалі можна щось реформувати, якщо не знати реального стану справ, якщо немає більш-менш реального списку проблем? Коли читаєш переможні реляції про нову реформу, то в них немає нічого, окрім того, що в Україні 170 державних вузів та університетів, а має бути сто! Цікаво, хто сказав авторам реформи, що цих найвищих навчальних закладів має бути сто, а не сто десять чи дев’яносто п’ять? Марно запитувати. У заступника міністра освіти й науки Михайла Вінницького є явна схильність до вільного ринку, судячи з того, що він отримав свій диплом у Кембриджі. А також з того, що в його кабінеті висить репродукція неоднозначної картини Гранта Вуда “Американська готика”.
Зрозуміло, жодного відношення до ринку, до вільного, до вільної економіки ця псевдо реформа вищих навчальних відношень не має. Згадаймо, як взагалі виникла вища освіта на Заході, і яку фінансову основу вона мала?
Вища освіта на Заході у вигляді університетів була незвичайною формою організації навчальних центрів. На відміну від Стародавньої Греції, де те, що ми можемо називати вищою школою, виникло навколо певних філософів, і скоріше нагадувало наші постійні семінари. Політичний вплив цих шкіл був невеликим, хоча історія школи Сократа в Афінах говорить про те, що тодішнє міністерство освіти було не менш непохитним у своїх вимогах щодо навчання підростаючого покоління.
На відміну від Античності, європейські Університети періоду Середньовіччя виникали як відгалуження Церкви. Вони використовували знаменитий поділ прав у Середньовічній Європі, який і породив наш сучасний світ: церква була незалежною в ідеологічному та організаційному праві. Саме тому в історію увійшли безчинства тих самих паризьких школярів: король не міг покарати студентів університету – це був привілей виключно університетського суду. Сам університет призначав та звільняв викладач, визначав їхні наукові ступені та був абсолютно незалежний від королівської влади у сфері своєї діяльності.
Це одразу згадується сьогодні, коли міносвіти визначає все, аж до довжини суконь персоналу вищих навчальних закладів. Програми, іспити, розпорядки, штатні розклади – все перебуває під його невсипущим поглядом. Зрозуміло, що Міністерство надає якусь свободу вузам – вони самі пишуть свої програми, які потім затверджуються. Адже не набереш стільки Юліїв цезарів до Міністерства, щоб вони могли всі програми самі написати. Але свобода ця – схожа на право ув’язнених вільно йти на лісоповал під конвоєм. “Крок убік – вважається спробою до втечі”. Далі все зрозуміло!
Саме за часів Середньовіччя народилася й інша традиція сучасних університетів: студенти самі обирали тих лекторів, яких вони хотіли слухати, і платили за цей привілей. Так, так, освіта була власним коштом. Вперше виникає освіта за рахунок вищої школи, коли в Європі починається Контрреформація та свої університети відкриває орден єзуїтів. Але навіть єзуїти залишили незмінною традицію вибору викладача: студент сам вибирав, кого хоче слухати. Насправді, після незалежності університетів це другий найважливіший принцип вільного навчання. Людина реально здатна вчитися лише в того, кому вона вірить і чия думка їй цікава. Крім того, реальна вага будь-якого викладача у вищому навчальному закладі має визначатися не його вмінням вчасно облизати свого начальника, або дружно висловити хором потрібну думку, а його здатністю вести за собою студентів та вчити їх мислити. Це зовсім не означає, що у вищих навчальних закладах мають бути винятково віртуози слова. Той же знаменитий професор Челленджер із книг Сера Артура Конан-Дойля, необхідний будь-якому університету, який дбає про свою репутацію, хоча для студентів професор – страшне лякало. Але набагато гірше, коли університетський викладач більш ніж проста людина і на кафедрі, і в лабораторії.
Сьогодні у вищій школі України склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, вартість навчання багато в чому завдяки діяльності міністерства освіти й науки зросла до небес, а з іншого зарплати викладачів і якість навчання є не найкращими. Отже, немає нічого дивного, що вже давно, задовго до війни, струмки українських абітурієнтів потяглися на Захід. Відбувається безперервне вимивання мозку з України, тому що в країні вкрай важко здобути нормальну освіту, не заплативши за це астрономічні гроші.
Довгий час у нашій країні, де не працюють ринкові маркери, така роль стихійно приділяється маркерам не ринковим. Частина найталановитіших абітурієнтів, намагаючись використати бюджетні місця, вели за них серйозну конкуренцію. Наявність цих бюджетних місць дозволяла створити імітацію ринкових відносин та відібрати талановитих студентів. Але й тут виникли проблеми: по-перше, грошей на бюджетні місця дедалі менше, а по-друге, з початку війни з’явився ще один маркер: відстрочка від фронту для тих, хто здобуває першу вищу освіту.
На жаль, ситуація у вищій освіті катастрофічна, насамперед тому, що кількість вузів суттєво скорочується, рівень багатьох викладачів низький. Для того, щоб відчути, що тут відбувається, найкраще звернутися до єдиної масової галузі, яка була потрібна до недавнього часу, і може бути потрібна в майбутньому: морська! Важко уявити нашого юриста чи журналіста, здатного працювати в західних приватних компаніях. З інженерами ситуація, на жаль, не набагато краща, хоча тут є деякі успіхи. Але моряки досі затребувані сьогодні, оскільки люди із країн Заходу не дуже хочуть займатися цією діяльністю – надто важко. Тому студенти цих спеціальностей реально готові вчитися, боротися за знання, досвід, прагнучі вийти на ринок роботи під прапором, де на них очікують, навіть у гіршому випадку, зовсім інший рівень зарплат.
І ось навіть тут, де потреба у знаннях вкрай велика, система вищої школи працює вкрай погано. При тому, що ціни на навчання в цій сфері вже зросли до небес, будь-який документ чи сертифікат потребує великої пачки «зелені» з ликом американських президентів (крім знань).
Леонід Штекель
