Український ринок праці за останні роки зазнав суттєвих змін, і війна лише поглибила існуючі проблеми. Втрата робочих місць через закриття підприємств, руйнування інфраструктури та масова міграція створили складні умови для працевлаштування мільйонів громадян. Частина населення змушена працювати у тіньовому секторі або погоджуватися на неконкурентні умови. Галузі, які раніше були провідними, сьогодні скорочують персонал, тоді як деякі сфери відчувають дефіцит спеціалістів. При цьому офіційна статистика демонструє скорочення рівня безробіття, однак реальність ринку праці виявляється зовсім іншою.
Вигадані цифри та сумна картина реальності
Війна, мобілізація та постійна загроза для життя внесли свої корективи у ринок праці. Багато людей, які залишилися без роботи, не реєструються офіційно. Хтось вимушено перейшов у тінь, а хтось взагалі втратив можливість працювати через бойові дії чи евакуацію. Уряд звітує про покращення ситуації. Та навряд чи можливо порахувати всіх тих, хто пішов на фронт, залишив країну або працює нелегально.
Ринок праці в Україні давно нагадує мінне поле. Ще до війни рівень безробіття залишався високим, що чітко відображало проблеми в економіці: від тіньової зайнятості до слабкої підтримки малого бізнесу. На це вказують сухі цифри статистик, де рівень безробіття у 2021 році становив 10,3% з кількістю зареєстрованих безробітних 295 тис осіб.
Але війна кардинально змінила ситуацію. Зараз держава звітує про зниження рівня безробіття. Так, наприкінці 2023 року було зареєстровано 96,1 тис. безробітних. У 2024 році він досяг історичного мінімуму – 94, 2 тис осіб. В той час як на початку війни у 2022 році рівень безробіття сягнув 186,5 тис осіб. При таких показниках дійсно може здатися, що життя налагоджується. Але ці цифри скоріше мають вигляд косметичного ремонту аварійної будівлі, ніж відображають реальну ситуацію.
Як повідомив голова комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Верховної Ради Данило Гетманцев, за оцінками НБУ та уряду, фактичний рівень безробіття становить 14-18% економічно активного населення, а реальна кількість безробітних сягає від 1,8 до 2,2 мільйона осіб, що у 20 разів перевищує офіційно зареєстроване безробіття.
Невже чиновники дійсно не знають, скільки безробітних в країні станом на сьогоднішній день? Та варто розуміти, що офіційна статистика враховує лише тих, хто реєструється в центрах зайнятості. Мобілізація, евакуація, тіньова економіка та зруйновані підприємства залишили багатьох людей поза цією системою. Ті, хто втратив роботу, але не бачить сенсу в офіційній реєстрації, фактично зникають з поля зору уряду. Люди переходять у тінь, працюють за кордоном нелегально або взагалі залишаються без жодного доходу.
Водночас, війна змінила й структуру ринку праці. Певні галузі, як-от ІТ, волонтерство чи логістика, отримали новий поштовх, тоді як промисловість і сільське господарство, особливо в прифронтових зонах, страждають від руйнувань. Не можна ігнорувати й демографічний фактор, адже велика кількість чоловіків мобілізована, а жінки нерідко змушені змінювати спеціалізацію або працювати в умовах, далеких від нормальних.
На сьогодні лідерами по безробіттю стали Дніпропетровська (7,9 тис осіб) та Харківська (7,3 тис осіб) області.
Мобілізаційні процеси в країні просто не могли не вплинути на кількісній склад зареєстрованих безробітних за статтю. Так, до повномасштабного вторгнення серед безробітних було 55% жінок, а 45% чоловіків. Сьогодні зареєстровано 77%, а в деяких регіонах 80% лише жінок. Чоловіки ж намагаються уникнути реєстрації.
За даними дослідження, проведеного Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи, 12,5 млн українців залишаються економічно неактивними, через неможливість знайти роботу за своєю спеціальністю або через недостатні навички чи освіту. До цієї групи відносяться також студенти, особи, які займаються домашнім господарством, пенсіонери, що вийшли на пенсію, але ще здатні працювати, жінки у декретній відпустці, а також люди з інвалідністю.
Криза ринку праці
Український ринок праці перебуває сьогодні у не багатообіцяючому стані. Війна кардинально змінила його обличчя, і зараз ми маємо справу не лише з економічними труднощами, а й із кадровою кризою. Дефіцит робочої сили досяг такого рівня, що окремі галузі буквально паралізовані через нестачу фахівців. Дані опитування “OLX Робота” продемонстрували, що 67% респондентів вже відчули на собі наслідки кадрової кризи.
Головною причиною кризи всі одностайно визнають мобілізацію. Чоловіки, які складають основну робочу силу в багатьох сферах, були призвані на фронт. У результаті бізнес, особливо у виробничій та будівельній галузях, залишився без кадрів. Працевлаштування чоловіків також ускладнене через законодавчі обмеження: роботодавці часто не готові наймати тих, хто потенційно може бути мобілізований у будь-який момент. Згідно зі статистикою, 79% чоловіків, які шукають роботу, стикаються з перешкодами, які ще рік тому здавалися неможливими.
Додайте до цього масову міграцію населення за кордон. За оцінками, 53% українців виїхали в пошуках безпеки та стабільності. Багато хто залишається працювати в інших країнах, навіть якщо це некваліфікована робота, адже перспектива повернення в Україну поки що не виглядає привабливою. Для внутрішнього ринку це означає втрату кваліфікованих кадрів, які могли б стати рушійною силою економіки.
Особливо боляче спостерігати за рівень безробіття серед внутрішньо переміщених осіб в Україні. Це вже не просто проблема, а вирок системі, яка мала б підтримувати своїх громадян у найважчі часи. Замість допомоги, реальних програм перекваліфікації чи сприяння працевлаштуванню, десятки тисяч людей залишаються фактично сам на сам зі своїми проблемами.
Центри зайнятості, які мали б стати точкою опори, перетворилися на бюрократичні структури, що допомагають лише формально, для галочки. У кращому випадку ВПО отримують список випадкових вакансій на низькооплачувану, фізично важку роботу, яка часто не відповідає ні їхнім здібностям, ні досвіду. Фахівці, які до війни мали престижні професії — інженери, вчителі, лікарі чи юристи — зараз опиняються на будівництві чи в сільськогосподарських роботах, бо їм просто немає іншого вибору.
Щодо програми перекваліфікації, то їх або немає, або вони настільки вузькі, що жодним чином не враховують реальні потреби людей чи ринку. Жодної спроби побудувати місток між переселенцями та роботодавцями, жодного системного підходу. В результаті, замість того, щоб задіяти тисячі спеціалістів, які могли б зміцнити економіку, їх кидають у тіньовий сектор або змушують шукати роботу за кордоном.
Особливо болісно це виглядає на фоні того, як ВПО отримують мінімальну допомогу від держави. Обіцянки допомогти з працевлаштуванням часто залишаються просто словами, тоді як більшість людей навіть не знає, до кого звертатися за консультацією чи підтримкою. Інформація не доходить, зв’язок між владою і переселенцями втрачений.
Це не лише людська трагедія, а й величезна втрата для країни. Сотні тисяч кваліфікованих фахівців залишаються незадіяними тоді, коли їхній потенціал міг би працювати на відбудову України. Відсутність підтримки і грамотної інтеграції переселенців на ринок праці — це прірва, яку державі доведеться долати ще довго, якщо тільки вона не почне діяти вже зараз.
Тим часом у країні змінюється структура попиту. Дефіцит кадрів найбільш відчутний у сферах, які потребують фізичної праці, тоді як на посади, пов’язані з дистанційною роботою, попит залишається стабільним. Проте далеко не кожен може або хоче перекваліфікуватися. У підсумку бізнес вимушений або підвищувати зарплати, щоб утримати працівників, або закривати вакансії через неможливість знайти потрібних людей.
Сьогодні український ринок праці виглядає як човен із пробоїнами, які латати доводиться вже на ходу. Без комплексних рішень — від підтримки малого бізнесу до реформ у системі працевлаштування — впоратися із кризою буде надзвичайно складно. Але головний урок очевидний: війна змінила правила гри, і до цих нових умов мають пристосовуватися всі.
Зрозуміло, що при таких обставинах ринок праці залишається в підвішеному стані. Якщо війна затягнеться, ситуація лише ускладниться. Інфляція, скорочення інвестицій і руйнування інфраструктури будуть й надалі посилювати тиск на економіку. Але є і шанс для змін: підтримка малого бізнесу, програми перекваліфікації та розвиток відновлювальних галузей можуть стати ключем до стабілізації.
Зарубіжний досвід у вирішенні проблем безробіття
У багатьох країнах світу рівень безробіття є показником, який раз на квартал з’являється у звітах, а реальний індикатор стану економіки. Саме тому там існують розвинені системи його моніторингу та регулювання, які іноді здаються фантастикою на фоні наших реалій.
Багато країн займаються справжнім моніторингом ситуації з використанням сучасних методів та підходів. У США, наприклад, дані про ринок праці збирає і аналізує Бюро трудової статистики. Кожного місяця проводяться великі опитування роботодавців та домогосподарств, щоб зрозуміти, скільки людей працює, скільки шукає роботу, а скільки зневірилося настільки, що взагалі припинили пошуки. У країнах ЄС діє єдина система моніторингу, яка дозволяє бачити ситуацію в кожному регіоні. Це особливо важливо для регулювання міграції робочої сили між країнами союзу.
Деякі країни йдуть ще далі. У Нідерландах, наприклад, існує система прогнозування. Там аналізують, які професії будуть найбільш затребувані через 5-10 років, і вже сьогодні перекваліфіковують людей у цих напрямах. А в Німеччині активно співпрацюють із бізнесом. Держава компенсує роботодавцям частину зарплат, якщо ті беруть на роботу людей із груп ризику — молодь без досвіду, старших працівників або переселенців.
У Скандинавських країнах використовують штучний інтелект для аналізу ринку праці. Сервіси на основі ШІ підбирають вакансії для безробітних, враховуючи їхні навички, місце проживання та навіть темперамент. Це значно економить час та допомагає людям знайти роботу, яка їм дійсно підходить.
У багатьох країнах безробіття не лише регулюють, а й вивчають його природу. Наприклад, у Франції держава фінансує психологічну підтримку для тих, хто довго не може знайти роботу, адже це впливає на їхню мотивацію. А в Японії безробітних активно залучають до тимчасових суспільно корисних робіт, щоб люди не випадали з ритму життя і не втрачали навичок.
Головна відмінність закордонного підходу в тому, що там не чекають, доки проблема вирішиться сама собою. Регулювання безробіття — це складна, багатокомпонентна система, в якій держава, бізнес і навіть технології працюють разом. І хоча ідеальних рішень не існує, їхній досвід точно вартий уваги.
Українці відомі своєю здатністю адаптуватися до найскладніших умов. Але чи вистачить цієї сили, щоб вивести ринок праці з кризи? Відповідь залежить як від економічних реформ, так і від закінчення війни. А до того часу безробіття залишається болючим індикатором стану нашої країни, який важко приховати навіть за красивими цифрами офіційної статистики. Українцям доведеться навчитися жити і працювати в новій реальності, але щоб це стало можливим, держава має дати їм чіткий план дій, а не прикривати проблеми не зовсім коректними цифрами.
