“Вміння будувати — ось що треба повертати державам”: Френсіс Фукуяма про провал демократій у світі
Сучасні демократичні країни переживають глибоку функціональну кризу. Формально збережені інституції, наявність виборів, парламентаризм і розподіл влад більше не гарантують ефективного управління. Спостерігається парадокс: чим старішою є демократія, тим більше вона буксує. Вибори є, але виборці втрачають віру в можливість змін. Парламенти працюють, але законодавчий процес гальмується процедурними війнами. Держави існують, але втрачається демократія. Американський політолог, філософ, економіст та публіцист, один з найвідоміших у світі теоретиків державного управління Френсіс Фукуяма бачить в цьому не випадковість, а симптом глибшої хвороби.
Як зазначає Фукуяма, на перший погляд, демократії мають все: легітимність, вибори, баланс влад, але саме всередині цієї архітектури, накопичуються хронічні перешкоди. У США і в багатьох інших демократичних країнах держава дедалі більше перетворюється на механізм, який не дозволяє діяти, а лише консервує. На думку політолога, крах демократій не обов’язково виглядає як диктатура, він може бути спокійним, повільним, але невблаганним. Його суть складається у втраті спроможності до дії.
Френсіс Фукуяма цілком погоджується з позицією Езри Кляйна та Дерека Томпсона – авторів книги «Достаток» (Abundance), головною ідеєю якої є те, що сучасні демократії, особливо США, створили надто багато перешкод для будівництва та реалізації нових ідей. Ці перешкоди не є конституційними, вони адміністративні, правові, процедурні. Будь-який великий інфраструктурний проєкт у США може бути заблокований роками через екологічні апеляції, суперечки з місцевими радами, позови від приватних осіб. Кожен має право сказати «ні», але майже ніхто не має повноважень сказати «так».
Крім того, Фукуяма детально описує, як у США демократія стала заручницею системи «ветократії» — коли будь-яке політичне рішення може бути заблоковане кількома рівнями урядових і квазідержавних структур. У теорії це має забезпечувати баланс. На практиці — це відбирає в уряду здатність досягати хоч якихось результатів. У цій логіці політична боротьба перетворюється на обмін блокуваннями. Президент призначає — Конгрес блокує. Конгрес голосує — Сенат гальмує. Сенат ухвалює — суди скасовують. І все це відбувається на тлі інформаційної війни, де кожен крок подається як катастрофа або зрада. У такому середовищі управління як таке — зникає. Його замінює нескінченний ритуал позицій і протистоянь.
На відміну від багатьох ліберальних мислителів, які фокусуються лише на правах, Фукуяма наполягає на понятті державної спроможності. Це здатність держави реалізовувати рішення — будувати мости, організовувати вакцинацію, керувати міграцією, модернізувати енергетику. У сучасних демократіях, стверджує він, ця здатність зникла або сильно ослабла. Однак парадокс у тому, що право «блокувати» збереглося. А здатність «діяти» — втрачена. У такому стані демократія перестає бути дієвою формою організації суспільства. Вона стає лише формальною. Вибори — є. А відчуття, що вони на щось впливають — зникає.
На тлі цієї інституційної деградації з’являються фігури, які пропонують не рішення, а емоції. І тут Фукуяма прямо пов’язує проблему з сучасними популістами — від Трампа до Ердогана. Їхня сила не в тому, що вони мають план. А в тому, що вони атакують систему, яка втратила дієздатність.
«Адміністрація Трампа, Ілон Маск і DOGE (Департамент ефективності уряду) здаються тими, хто має намір підірвати американську державу й зменшити її здатність керувати», — вважає вчений.
Однак, на його думку, головна небезпека складається не в цих особах. Вона в тому, що дедалі більше громадян погоджуються: ця система справді не працює. Їм більше не здається радикальним зруйнувати уряд — їм здається наївним продовжувати грати за старими правилами.
Фукуяма не закликає знищити демократію. Але він твердо наполягає: її потрібно відновити як здатну до дії систему. Це означає реформу бюрократії, скорочення надмірних регуляторних бар’єрів, модернізацію процедур ухвалення рішень.
«Вміння будувати — ось що треба повертати державам. Це не означає нехтувати правами чи свободами, слід повірити, що демократична держава здатна бути не лише процедурною, а й продуктивною. Не лише обирати, а й виконувати. Не лише обіцяти, а й будувати», — наголошує він, повністю підтримуючи аргументи в «Достатку».
У своїх міркуваннях в інших роботах про ефективність демократій Фукуяма також звернув увагу на функціонування держави під час кризи. Як приклад він запропонував подивитися, як різні країни впоралися з пандемією COVID-19. За його словами, держави Південно-Східної Азії — зокрема Південна Корея, Тайвань і Японія — показали кращі результати, ніж більшість західних демократій. Як пояснив Фукуяма, ключем до цього стала збережена повага до компетентної, технократичної, безсторонньої бюрократії. На його думку, саме професіонали в міністерствах охорони здоров’я, які діяли швидко й рішуче, змогли забезпечити ефективну державну реакцію.
Водночас, як підкреслив Фукуяма, в багатьох західних країнах такої поваги до інституцій уже давно не існує. Він вважає, що там громадськість часто підозріло ставиться до бюрократії, вбачаючи в ній щось неефективне або застаріле, а політики — навпаки — зловживають недовірою до інституцій, щоб мобілізувати електорат.
Фукуяма також вважає, що протягом останніх десятиліть в державах створилася модель управління за «формулою Берлусконі». Це політична модель, яка поєднує контроль над медіа з економічною владою. Він наголосив, що колишній прем’єр Італії Сільвіо Берлусконі використав свій вплив у ЗМІ для приходу до влади, а згодом — політичну владу для захисту власних бізнес-інтересів. Як зазначив вчений, ця модель згодом була перейнята олігархами в багатьох інших країнах, зокрема у Східній Європі, і вона становить серйозну загрозу для західної демократії.
Політолог зазначає, що західна демократія досі не має ефективних механізмів боротьби з такою моделлю, На його думку, ліберальна демократія високо цінує свободу преси, але не знає, як реагувати, коли ЗМІ перестають бути бізнесом або незалежним контролем, а стають прямим інструментом політичного впливу та захисту приватних інтересів. Він також наголосив, що громадські радіо та телебачення могли б стати противагою олігархічним ЗМІ, але тільки за умови, що вони самі будуть захищені від політичного й фінансового тиску. Як зазначив Фукуяма, потенціал мають і інтернет-ЗМІ — попит на надійну інформацію в суспільстві великий, але ці медіа ще не виробили бізнес-модель, яка дозволила б їм функціонувати незалежно.
Френсіс Фукуяма наголосив, що необхідне широке усвідомлення суспільством того, що «модель Берлусконі» є не формою свободи, а формою контролю. На його думку, демократії повинні створити альтернативну модель управління, в якій для олігархів не залишиться місця — ані в медіа, ані в політиці, ані в державному управлінні.
Крім того, Фукуяма надав відповідь на питання щодо політики ідентичності в Україні, пов’язаними з тривалими суперечками довкола мовного питання. Американський філософ наголосив, що сучасні демократичні країни потребують національної ідентичності, бо без неї неможливо зберігати єдність та солідарність усередині країни. Вона відіграє ключову роль у мобілізації громадян, їхній готовності платити податки, служити в армії, дотримуватися законів. Але, на його думку, ідентичність буде ефективною лише тоді, коли вона ґрунтується не на етнічних або релігійних категоріях, а на принципах громадянства.
Фукуяма наголосив, що загальне правило для демократичної країни — працювати над створенням такої національної ідентичності, яка буде максимально інклюзивною і відкритою для всіх громадян, незалежно від їхнього походження чи мови. На його переконання, громадянська ідентичність повинна будуватися на спільному досвіді, цінностях і бажанні жити разом у демократичній державі. Водночас він підкреслив, що питання ідентичності є внутрішнім вибором нації. Саме тому українці мають самостійно вирішувати, якою буде їхня ідентичність, і іноземці мають у цьому питанні «найменше права щось радити».
