Кінець війни видно до зими, що далі: прогноз політичного аналітика Геннадія Друзенка

Всі ми з нетерпінням чекаємо моменту, коли ця жорстока війна нарешті закінчиться. Роки болю, втрат і невизначеності змусили кожного з нас мріяти про мир і стабільність. Але в той же час, коли обстріли припиняться, на передній план вийде інше питання: що далі? Слід вже зараз задуматися, яким буде майбутнє нашої країни, які виклики чекають на нас після війни і які шляхи розвитку обрати. Адже закінчення бойових дій — це не кінець, а лише початок нової ери.

Політичний аналітик, правник, доброволець, співзасновник та президент ПДМШ ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко висловив думку, що до зими активна фаза війни завершиться. З наближенням зими для України постане критично важливий період, який може стати переломним не тільки для її воєнних дій, але й для її політичного та соціально-економічного майбутнього. Це передбачає, що перед Україною постане важке завдання вибору з трьох можливих шляхів розвитку, кожен з яких має свої виклики та перспективи.

За його словами, сторони просто не матимуть можливості продовжувати воювати в таких масштабах. Незважаючи на патріотичний підйом і постійну пропаганду з обох сторін, кількість охочих вбивати і вмирати за батьківщину стає все меншою. Мобілізаційний ресурс з кожним днем стає менш якісним. А політичної волі для оголошення загальної мобілізації в Росії або зниження віку мобілізації хоча б до 20 років в Україні просто немає. Адже майже всі, хто хотів або хоча б не був проти воювати, вже на фронті, а багатомільйонні армії підтримки з обох сторін воліють знищувати ворога заочно, тобто in absentia. Крім того, сам етос війни як екзистенційної (мовляв, виживе тільки один) давно і непоправно підірваний.

За словами Друзенка, українці все більше переконуються, що війна триває вже не за українську державність як таку, а за її кордони. І головне питання в тому, хто і як буде бенефіціаром України в цих (нових) кордонах. А це стимулює найрозумніших і найресурсніших вже зараз думати і вкладати ресурси не в захист країни, а у входження до команди (майбутніх) бенефіціарів. Другий фронт, на якому українська влада веде безкомпромісну війну з українськими громадянами і українським бізнесом, вже став набагато ближчим і відчутнішим для більшості українців, ніж фронт, на якому ми боремося з ордою.

“Росіяни теж далекі від відчуття екзистенційної загрози від українського наступу, а отже, і мотивації рятувати Росію за всяку ціну. Незважаючи на шалену пропаганду, Курський наступ лише підтвердив здогади багатьох громадян РФ: це не їхня війна. “Хохли” – це нацисти тільки в хворій уяві Путіна, бути під ними не страшно, і головне, щоб лінія фронту не затрималася надовго на твоїй “малій батьківщині”. А отже, мобілізувати “країну величезну” як у 1611-1612, 1917-1920 чи 1941-1945 роках не вийде. Залишається воювати найманцями та контрактниками, але за такої інтенсивності їхньої утилізації в Україні їх дуже скоро просто ніде братиме. І розмір “підйомних” ніяк не впливатиме на критичний дефіцит живої сили.

Тому і Курську офензиву, і Покровський наступ я розглядаю як останні козирі сторін перед тим, як війна почне взимку пробуксовувати і поступово згасати. Ось тільки ставки нерівні. Росіяни задекларували, що прагнуть анексувати український Донбас назавжди і навіть записали це у власній конституції, а ось що нам робити з тисячами квадратних кілометрів КНР, якщо ми й надалі декларуємо прихильність до статуту ООН та міжнародно визнаних кордонів, незрозуміло. 

… Як казав Наполеон, багнети хороші на будь-які цілі, ось тільки сидіти на них незручно. Чим більше “споконвічно російських” (дотованих) територій опиниться під контролем України, тим важче тягар ляже на нашу державу за їх змістом. Нагадаю, що вся Курщина — це трохи менше 0,18% російської території”, – наголошує політичний аналітик.

Крім того, Геннадій Друзенко надав свій прогноз ймовірного розвитку подій.

“Отже, за моїм прогнозом, війна в окопах взимку почне суттєво знижувати оберти. Можливо, деякий час сторони будуть компенсувати це певним аналогом “війни міст” часів ірано-іракської війни. Тобто замість захоплення квадратних кілометрів зосередяться на знищенні критичної інфраструктури один одного. Бо для цього потрібно набагато менше людей. Але і в цій війні на знищення ворожої інфраструктури, боюся, Захід і Китай подбають, щоб вона якомога швидше пішла на спад, не викликаючи шоків на глобальних ринках і техногенних катастроф, відчутних далеко за межами України і Росії.

І тоді, коли лінії фронту стабілізуються і стануть тимчасовими, ніким не визнаними, але більш-менш міцними кордонами післявоєнної України, сама внутрішня логіка війни за незалежність поставить нас перед основоположним вибором. Тому що народ швидше відчує, ніж усвідомить, що причиною цієї руйнівної війни і жахливих жертв, які вона принесла на українську землю, є не тільки одержимий фантомними імперськими болями “кремлівський дід” (хоча насамперед саме він), але і слабкість і неефективність української держави, яка здавалася не тільки Путіну легкою жертвою для російського ведмедя. Отже, неймовірним напруженням сил і великою ціною державність збережена. Її фактичні кордони визначені не в Москві і не в Ялті, а на полі бою — там, де між нами і ворогом встановився динамічний баланс сил. Як, до речі, майже завжди було в реальній, а не вигаданій історії. Після цього перед українцями постане питання, чим наповнити нашу незалежність, щоб зробити її міцною? І щоб вона гарантувала не тільки захист окремої ідентичності, а й також — безпеку, розвиток, добробут і самореалізацію для своїх громадян.

І тут у нас буде два з половиною шляхи.

Перший. Як американці, французи, італійці, індійці, відстоявши незалежність, сісти та домовитися про нові правила гри у повоєнній Україні. Скликати свій Конституційний конвент. Відмовитись від невластивих Європі функцій президента як наріжного каменю та гаранта української державності. Створити більш збалансовану систему стримувань та противаг. Піти на складні компроміси. Збалансувати різні гілки та рівні влади. Залишити достатньо автономного простору для особистості та захистити його ефективними судами. Змусити нарешті наше природне его заробити на загальне благо.

Другий шлях вірогідніший, ніж перший. Знайти та повірити у чергового месію. Тим паче, що війна створила та продовжує створювати цілий пантеон нових героїв. “Батьківська фантазія”, як називав її мій вчитель Девід Вільямс, глибоко вкорінена в природі людини. Більшість не любить брати на себе відповідальність і nolens volens шукає собі “батька”, якому готове делегувати тягар вибору, відповідальності та свободи. Так у нас може з’явитися на Банковій помірний “месія” Валерій Залужний або менш помірні та пасіонарніші українські “каудильйо”. У такому разі шанс на радикальні реформи, яких вкрай потребує Україна, є. Зрештою і Ататюрк, і Чан Кайші, і Пак Чон Хі були великими модернізаторами, які привели свої країни з третього світу до першого. На жаль, негативних прикладів латиноамериканських та африканських диктаторів у погонах, які завели свої країни на околицю цивілізації, набагато більше. Не впевнений, що нам пощастить із новоявленим “провідником” як азіатським тиграм, а не навпаки.

Ну і остання опція – нічого радикально не міняти після перемоги. Пустити країну самопливом. Дерибанити між наближеними до влади залишками її багатств. Канючить міжнародну допомогу. Вести нескінченні переговори із ЄС. Списувати всі факапи на підступних москалів. Годувати народ ідентичністю замість розвитку та добробуту. Пишатися героями визвольної боротьби, особливо полеглими (так безпечніше), та таврувати всіх критиків режиму “агентами Кремля”. І десятиліттями нагнітати зсередини. Прикладів безліч.

На жаль, можливість окреслених опцій зростає від першої до третьої в геометричній прогресії. Тому що воювати ми, схоже, навчилися, а домовлятися про спільне майбутнє досі немає. Але вибір досі за нами…”.