Межі дозволеного: що стоїть за ідеєю у Верховній Раді декриміналізувати контент для дорослих
У стінах українського парламенту дозріває ініціатива, яка ще кілька років тому здавалася радикальною навіть для ліберального крила: йдеться про декриміналізацію виробництва та розповсюдження контенту для дорослих. Якщо ця ідея набере законодавчої сили, держава фактично визнає індустрію adult content не кримінальним злочином, а сферою, яка буде регулюватися інструментами цивільного та адміністративного права. Обговорення цієї ініціативи викликає тривогу, адже йдеться не лише про зміну законодавчого формулювання, а потенційний перегляд фундаментальних уявлень про моральні межі, суспільну відповідальність і допустимість публічної присутності контенту, який донедавна автоматично асоціювався з кримінальним порушенням. Які наслідки це матиме для правоохоронної системи, інтернет-простору й суспільних норм?
Порно замість пріоритетів: чим опікується Верховна Рада під час війни
Україна вже кілька років перебуває в режимі глибокої дестабілізації – війна, економічна втома, руйнування соціальної структури, мільйони переміщених осіб, втрата житла, зростання нерівності, інституційна криза. В таких обставинах логічно було б очікувати від парламенту зосередженості на законодавчій підтримці критичної інфраструктури, сектора безпеки, систем соціального захисту, судової реформи та антикорупційних механізмів. Натомість один з напрямів, який зараз отримує продовження, є декриміналізація порнографії. Тобто Верховна Рада береться вирішувати одне з найбільш «важливих» питань суспільної моралі та правового регулювання: чи варто декриміналізувати виготовлення і розповсюдження порнографічного контенту.
Приводом цього стала петиція OnlyFans (платформа для публікації та розповсюдження контенту, де автори створюють та продають доступ до своїх матеріалів (фото, відео, аудіо) через платну підписку), яка заявила про тиск з боку силовиків і вимагання хабаря за закриття справи, порушеної за статтею 301 Кримінального кодексу України (ККУ).
Публічну підтримку ініціативи несподівано висловив голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев:
«Я – за декриміналізацію. Не може держава однією рукою брати у творців контенту гроші податками, а іншою розгортати кампанію з переслідування тих самих платників. Про «контрольні закупки» взагалі промовчу».
Саме його позиція засвідчила глибший зсув: з юридичного питання це перетворюється на боротьбу за норму, яка здатна змінити публічний ландшафт країни. На перший погляд, ідея звучить «логічно»: немає сенсу водночас брати гроші й карати. Але ця «логіка» підміняє одне ключове питання — чи повинна держава в принципі визнавати виготовлення порнографії легальним видом діяльності? Гетманцев ухиляється від відповіді, апелюючи до «чесності», але насправді це банальний захист тіньового бізнесу, який має гучну медійну обгортку й жодної етичної відповідальності.
OnlyFans в Україні стверджує, що сплатила понад 40 мільйонів гривень податків, але була об’єктом переслідування. Під цим приводом просувається законопроєкт №12191, зареєстрований у листопаді 2024 року, який передбачає декриміналізацію виготовлення та розповсюдження порнографії, якщо всі учасники є повнолітніми й дали згоду.
Однак за фасадом «добровільності» та «платників податків» залишається ціла низка питань, які автори цієї ініціативи воліють ігнорувати. Чи не стане така легалізація формальним прикриттям для торгівлі тілом у ще ширших масштабах? Який сигнал отримає суспільство, де реформа освіти провалюється, а державна політика щодо дітей — розмита і беззахисна перед цифровою індустрією? Де лінія між «контентом для дорослих» і експлуатацією — у країні, де системи захисту жертв сексуального насильства ледь тримаються?
Гетманцев, позиціонуючи себе як борця з «лицемірством», фактично легітимізує не право, а ринок. Якщо держава бере податки з продажу алкоголю чи цигарок — це не означає, що вона має схвалювати зловживання. Але у випадку adult-індустрії замість контролю пропонується зняття кримінальної відповідальності, при цьому жодного слова про критерії допустимого, а також гарантії, що ця «адміністративна модель» не відкриє шлюзи для легального порнобізнесу з усіма його наслідками — від втягування в сексуальну експлуатацію до посилення гендерного насильства.
Справжня проблема полягає не в самому факті сплати податків, а в тому, що держава перетворюється на бухгалтера тіні, замість того щоб відповідати на базове запитання: які цінності вона захищає? За мовчазною згодою парламентських функціонерів ми ризикуємо отримати ринок «дорослого» контенту з державним індульгенціями, але без жодної публічної етики. І це не боротьба з лицемірством, а заміна однієї тіні на іншу. В даному випадку мова йде про нормалізацію ринку, який хочуть винести з тіні, не створивши механізмів його контролю. Тобто, держава перетворюється на обслугу для прибуткового сектору, не ставлячи жодних ціннісних вимог. Саме в цьому і полягає суть законодавчих ініціатив.
Ще в серпні 2023 року у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт №9623, який передбачав декриміналізацію порнографії. За кілька місяців тема зникла з публічного порядку денного. Здавалося, вона втратила актуальність. Проте 11 листопада 2024 року 27 депутатів знову вносять на розгляд парламенту законопроєкт №12191 — з тим самим змістом. Водночас не знято з реєстрації попередній документ. Обидва перебувають у відкритому доступі, й обидва подавалися в період, коли на тлі війни гостро постають питання оборони, судової реформи, забезпечення ВПО, боротьби з корупцією, реабілітації військових і бюджетного дефіциту. Законопроєкт не містить норм, які би змінювали статус порноіндустрії в податковому чи господарському законодавстві. Йдеться винятково про декриміналізацію окремих дій, пов’язаних з обігом матеріалів, які раніше кваліфікувались як порнографія. Згідно зі законодавчою ініціативою, у разі порушень замість кримінального покарання передбачається адміністративна відповідальність. Але яким чином виключити вимушену участь, економічну вразливість, примус через борги чи залежність? Про це законопроєкт мовчить. Як і про алгоритми захисту неповнолітніх, цифрових бар’єрів, запобігання онлайн-торгівлі тілом під прикриттям нібито добровільної згоди.
Варто також нагадати, що стаття 301 ККУ виникла не з абстрактної пуританської логіки, її ухвалювали як елемент суспільного самозахисту від контенту, який формує спотворені уявлення про людське тіло, інтимність, стосунки, жіночу роль, сексуальність. В умовах, коли сексуальна освіта в Україні майже відсутня, а питання згоди досі плутають з «провокацією», саме порнографічна індустрія стала основним постачальником уявлень про норму, однак тепер її хочуть закріпити юридично. Звичайно, сама по собі стаття 301 давно потребує уточнень. Її формулювання застарілі, і вона часто використовується вибірково — як інструмент тиску, а не захисту, але заміна цієї статті на повне скасування є вкрай непродуманим рішенням.
У країнах, які легалізували adult-індустрію, наслідки виявилися не такими однозначними, як це намагаються подати українські лобісти декриміналізації. Наприклад, у Німеччині секс-робота є легальною, але це не зняло проблеми торгівлі людьми й сутенерства. У Франції, навпаки, діє модель криміналізації клієнта, але з повною підтримкою соціального виходу з індустрії. У США — фрагментарне регулювання, яке часто суперечить законам окремих штатів. В Україні ж пропонують модель, де держава просто відходить убік. Вона не бере на себе зобов’язання з контролю, не створює етичних стандартів, не окреслює червоні лінії, а лише каже: якщо сплатили податки — працюйте.
Тим часом десятки історій свідчать про інше обличчя індустрії: примусове вербування, створення порно за участі студенток у борговій ямі, зйомки за участі підлітків, тиск і погрози за відмову. Все це давно вже є в Україні й знаходиться в тіні, але легалізація без регуляції відтіль не виведе, а зробить її новою формою офіціозу. І коли Гетманцев закликає «бути чесними», хочеться запитати: перед ким? Перед податковою? Перед тими, хто витискає прибуток з тіл вразливих жінок і дітей? Чи перед суспільством, якому держава мала б гарантувати безпеку, а не платформу для дистрибуції товару, що несе приниження, об’єктивацію і легалізовану експлуатацію? Справжня чесність — це не звільнення adult-індустрії від кримінального статусу, а визнання того, що держава не має жодного плану, як з цим поводитися. Вона не готова ні до контролю, ні до захисту, при цьому дуже охоче бере податки.
Отже, тема декриміналізації порнографії стала предметом повноцінного законодавчого процесу, де чітко видно розрив між запитами громадян і порядком денним частини парламенту. Навіть якщо зміст документа технічно виправданий, його поява на тлі воєнної катастрофи та зростання запиту на ефективне управління виглядає як дисонанс.
Слід зазначити, що Україна знаходиться на 14-му місці у світі за відвідуваністю Pornhub, при цьому середній час перебування українських користувачів на сайті складає 9 хвилин 53 секунди. Найбільшою віковою групою є 25–34-річні, а друге місце посідають 18–24-річні. У цих цифрах немає нічого злочинного, але й нічого такого, що вимагає законодавчого втручання в умовах війни. Приватні практики споживання контенту не є проблемою, яку суспільство вимагає негайно врегулювати.
Наявність кримінальної відповідальності за поширення чи зберігання порнографічного контенту може бути темою для обговорення в межах реформи кримінального кодексу або в контексті захисту приватності. Але винесення цієї теми на передній план парламентської роботи, коли держава стикається з масштабною гуманітарною, фінансовою та управлінською кризою, викликає обґрунтовану критику. І поки ці пріоритети формуються без урахування суспільного запиту, довіра до законодавчої влади продовжуватиме падати.
Декриміналізація порнографії: ризики для суспільства і держави
У разі ухвалення законопроєкту №12191 Україна вперше офіційно вилучить з нормативного поля поняття порнографії як об’єкта кримінального переслідування. Формально це зменшить кількість кримінальних проваджень, однак юридична порожнеча, яка виникне після цього кроку, одразу спричинить низку наслідків, які не були прораховані ініціаторами. Ключовою проблемою в цьому випадку є відсутність будь-якого механізму регулювання обігу чутливого цифрового контенту на побутовому рівні, у професійному середовищі, в контексті кібербезпеки, захисту неповнолітніх, психологічного впливу та системи приватного права.
Крім того, скасування статті 301 Кримінального кодексу розв’яже руки як для легального поширення еротичного контенту, так і для переходу малих виробників у сіру зону без будь-якого нагляду. Якщо контент не підпадає під винятки (діти, насильство, порноместь, deepfake), він стає юридично нейтральним, отже — закон дозволить будь-кому виробляти, продавати й поширювати матеріали порнографічного характеру, не маючи ліцензії, етичного нагляду чи маркування. У результаті держава отримає зростання тіньового сегменту цифрового ринку без жодного впливу на якість, безпеку або відповідальність.
У сфері освіти та захисту дітей постане ще серйозніша прогалина. Без статті 301 буде відсутній і механізм реагування на спроби обійти прямі заборони. Навіть за формального збереження відповідальності за дитячу порнографію не буде жодного способу зупинити розповсюдження контенту з моделями сумнівного віку, deepfake-імітаціями або продукцією, яка спеціально маскує свою природу під допустиму. Платформи на кшталт Telegram або X (Twitter), які не модеруються в Україні, зможуть розповсюджувати такий контент, не порушуючи чинного законодавства. Наслідком стане масове потрапляння неповнолітніх у неконтрольоване середовище цифрової сексуалізації — без системи стримування, алгоритмів захисту та відповідальності.
Для правової системи скасування статті 301 не буде суто технічною дією, а стане першим прикладом повної дерегуляції в чутливій сфері без побудови механізмів контролю. У майбутньому це створить прецедент для демонтажу інших кримінально-правових норм, які вважаються «застарілими» — без ретельного аналізу практики, правозастосування, альтернатив. До того ж виникне необхідність перегляду вже винесених вироків, включно з тими, які стосуються пограничних випадків. Це зумовить додаткове навантаження на правоохоронців, суди, прокуратуру, адвокатуру та адміністративну систему.
Також відсутність державної політики щодо сексуального контенту в цифровому середовищі стане причиною стрімкого зростання конфліктів у сфері працевлаштування, освіти, медіа, сімейних і трудових спорів. Без регуляторної бази будь-який приватний витік або використання порнографічних матеріалів у неочікуваному контексті не матиме правової кваліфікації — ні за цивільним, ні за адміністративним, ні за кримінальним правом. Це означає, що особи, чий контент опиниться у публічному доступі або буде використаний у маніпулятивних цілях, будуть позбавлені інструментів захисту.
На рівні суспільної динаміки наслідки декриміналізації будуть відчутні насамперед у нормалізації комерціалізації сексу в умовах війни. Держава, яка не має системи базового сексуального виховання, не виробила етичного кодексу взаємодії в цифровому просторі, не має державної політики щодо роботи з вразливими групами, водночас отримає вільний ринок із найпростішими умовами входу. Це стане особливо токсичним для дівчат-підлітків і жінок у соціальній кризі, які опиняться перед спокусою «швидкого заробітку» в умовах відсутності альтернатив. Компенсаторної політики не запропоновано. Питання сексуальної експлуатації вразливих груп не артикулюється. Вся вага етичної відповідальності перекладається на окремих осіб, які юридично нічим не захищені.
Для парламенту ця ініціатива стане політичним маркером — прийняття закону продемонструє зсув у бік тем, які не мають очевидного суспільного запиту в умовах війни. Довіра до законодавчого органу, що ухвалює закон про порнографію в той час, коли не розв’язані базові проблеми військової, правоохоронної, судової, соціальної систем, ще більше знизиться. Підтримка ініціативи буде прочитана як сигнал втрати здатності до встановлення пріоритетів і як відчуження парламенту від реального життя країни.
У середньостроковій перспективі Україна без законодавства про цифрову безпеку й водночас без кримінальної відповідальності за розповсюдження порнографії отримає хаотичний ринок чутливого контенту. Ситуація поглибиться зростанням доступу дітей до небезпечних матеріалів, використанням deepfake-технологій у маніпуляціях, поширенням психологічної залежності від синтетичного контенту. У довгостроковій перспективі це означає одне: держава вийде з регуляції однієї з найдинамічніших, найтехнологічніших і найбільш вразливих до зловживань галузей цифрової культури. І зробить це в момент, коли інститути нагляду не створені, судова система не оновлена, а суспільство — глибоко фрагментоване й виснажене війною.
