Російське вторгнення для багатьох українців стало вирішальним фактором, який все більше мотивує їх розмовляти державною мовою. Цей процес набув масового характеру, українська мова стала все частіше звучати на вулицях, у транспорті, крамницях, а також соцмережах. Однак на цьому тлі мовний конфлікт в нашому суспільстві не вщухає, а давно вже вийшов за межі латентного і все більше набирає обертів.
11 травня фотокореспондент Ян Доброносов опублікував у Facebook відео, в якому випускники харківської школи о 05:30 ранку репетирують вальс, поки на проїжджій частині немає машин.
Це відео спровокувало масове гостре обговорення серед українців: одні вкрай обурені тим, що школярі та хореограф розмовляють російською мовою, пишуть в коментарях, що їм неприємно чути російську мову від людей, які щоденно страждають від РФ. Інші – не звертають увагу на мову, а захоплені бажанням дітей влаштувати собі святковий випускний, не дивлячись на постійні обстріли Харкова. Люди обурюються тим, що наші “діти війни” позбавлені дитинства, не можуть отримати якісну освіту, а на них ще й накинулися за те, що вони розмовляють російською мовою.
Примітно, що на відміну від мешканців з інших міст, самі харків’яни у своїх групах Facebook не засуджують школярів і хореографа, а лише пишуть їм добрі побажання.
До критиків хореографа і дітей приєднався скандально відомий український актор, телеведучий Антін Мухарський. Він написав, що вальс – це відвертий посил рятувати “русскій мір” у Харкові, зазначивши: “Москалі вже крутять це відео по своїх каналах з коментарями: “Харьков – русскій город. Дождітєсь нас, родниє! Ми рядом. Уже в 30 кіломєтрах”. Мухарський також зауважив, що після перегляду відео не зрозуміло, у якому місті відбуваються події, адже лунає лише російська мова.
Користувачі соціальної мережі і в цьому випадку розділилися на два табори: одні згодні з Мухарським, а інші навпаки підтримують випускників та не вбачають нічого поганого у російській мові. Крім того, вони обрушилися з критикою на самого актора, докоряючи його у розв’язанні ворожнечі між людьми, небажанні йти воювати і самому показати свій справжній патріотизм не на словах, а на справах, також у нелюбові до дітей, образах українських жінок і постійних нецензурних висловлюваннях.
На реакцію Мухтарського відносно репетиції випускників із Харкова відреагував народний депутат України від “Слуги народа” Максим Бужанський:
Заради справедливості слід зазначити, що Мухарський є представником культурної спільноти, майже деякий час він був радником міністра культури України. Однак це йому не заважає розпалювати мовну ворожнечу, дозволяти собі нецензурну лайку в соцмережі та під час інтерв’ю, хоча те, що вона звучить з вуст наших чиновників та медіаперсон вже нікого не дивує. Як би не було неприємно, але деякі з висловлювань Мухарського слід окремо навести для того, щоб склалася повна картина про людину, яка критикує харківських дітей.
Розповідь про те, чому він не воює:
“На початку війни пішов у Васильківську тероборону. Мріяв убити москаля, але замість того ледь не вбив СБУшника, який разом з побратимами їхав брати російську ДРГ. Це називається “френдлі фаєр”. Пойняв одне: на війні дуже страшно. Тому волонтерю. Чого тільки не зробиш, щоб в окоп не лізти. Разом з дружиною зібрали на потреби ЗСУ понад 7 мільйонів гривень. Воювати – сцю. Через те дуже морально потерпаю”.
Висловлювання про сім’ю і своїх дітей (їх в нього п’ятеро):
“Дякую за життя мамі, тату (який вже два роки дивиться на нас з небес), за науку дітям, які послали мене на х*й перш, ніж я послав їх (кажу щиро – молодці – бо так мені менше мороки). За тепло і дитячі спогади – рідному брату, близьким родичам, про дні народження яких я часто забуваю…”.
Висловлювання про українських жінок:
“В світі, де править колективна Антоніна місце чоловіка – у гробу… Не знаєте хто така Антоніна? То я розтлумачу: це такий неофіційний телевізійний термін, який позначає колективний архетип середньостатистичної жіночки середнього віку, з середньою освітою, посередніми фізичними даними, яка свого часу, (переважно по зальоту), виродила з себе один-два шматки живої плоті, гордо називає себе «яжємать», що апріорі дає їй право творити всяку х*ню, бо на її боці суди, сусіди, міліція-поліція, суспільна думка, подруги, ЗМІ, бульварна преса, лівацькі організації”.
Однак залишимо поведінку Мухарського на розсуд громадськості та перейдемо до дійсно важливої проблеми – мовного конфлікту в українському суспільстві, який сьогодні придбав значні масштаби. Безспірно, українська мова є державною, нею необхідно спілкуватися, її потрібно розвивати. В нашій державі мовне питання завжди стоїть надзвичайно гостро та найчастіше коливається між крайнощами. Політики та активісти з обох таборів своїми діями розхитують і без того велике соціальне напруження в суспільстві – російськомовні громадяни називають заборону розмовляти російською обмеженням своїх прав. Водночас найрадикальніші захисники української мови вважають, чи не всіх їх агентами ФСБ та потенційними зрадниками. Як у будь-якій ситуації, правду слід шукати десь посередині.
Склалось так, що під впливом історичних факторів велика кількість громадян України (особливо у Східних регіонах) розмовляє з дитинства російською мовою, і нам, як суспільству, необхідно це враховувати, але з позиції виключно гнучкої українізації. Останнім часом зростає відсоток тих, хто перейшов на українську мову, проте це не є результатом потужнного тиску на російськомовних громадян, а є піднесенням їх національної свідомості, особливо в умовах війни з РФ. Однак дорослим людям надзвичайно важко змінити свої звички, бо зазвичай люди не змінюються. Що вже сказати про мову, яку вони слухали з пелюшок.
Ворожнеча всередині суспільства, тези по типу “Валіза. Вокзал. Росія.” є абсолютно неприпустимими у мовному питанні, адже замість мотивації та підтримки, людина, яка потенційно може стати україномовною, навпаки, отримує лише агресію, вмикає захисний механізм та не бажає спілкуватися українською. Українці обов’язково повинні знати державну мову та використовувати її в офіційних справах, а в побуті можуть спілкуватися на тій, яку обирають самі, без дискредитацій та утисків. Саме в цьому випадку українці поступово зможуть перейти на державну мову, з урахуванням їх власного бажання. Однак, намагаючись спілкуватися українською мовою, люди у більшості випадків застосовують суржик, перекручуючи слова. Крім того, зараз часто розбавляють мову іноземними словами і сленгом, від чого вкрай красива і мелодійна українська мова перетворюється на зовсім іншу, не літературну, важку для сприйняття.
Цивілізовані європейські країни, на які ми намагаємось рівнятися, успішно існують в умовах багатомовності. При цьому соціальні ролі мов у Європі так само різноманітні, як і самі мови. Багатомовність не заважає країнам розвиватися, а також не викликає ніяких конфліктів серед громадян. Так, наприклад, у Великій Британії офіційно існує 6 мов (англійська, ірландська, валлійська, гельська, скотс, корнська), у Швейцарії – 4 офіційні мови (німецька, італійська, французька, ретророманська), у Бельгії – 3 (нідерландська, французька, німецька), у Боснії і Герцеговині також 3 (боснійська, сербська, хорватська).
Всього на даний час загальна кількість мов, що використовуються в світі, досягає приблизно в 6,5 тисяч. При чому за максимально великою кількістю офіційних мов лідирує Індія, їх в країні 17. У США єдина мова в державі відсутня, а англійська є офіційною лише у 28 штатах.
Слід зазначити, що російською мовою зараз розмовляють близько 120 мільйонів людей у Європі. Як відомо, мова є найнадійнішим зберігачем історичної пам’яті. Початком історії російської літературної мови вважається час виникнення писемності, пов’язуючи її з Кирилом і Мефодієм, завдяки яким у XI-XV ст. стали писати на берестяних грамотах. Однак зараз російську мову ідентифікують з ворогом, який напав на Україну, називаючи її “мовою агресора”.
Примітно, що в нашій армії мовних конфліктів не існує. Військові, як україномовні, так і російськомовні стоять пліч-о-пліч і разом захищають весь український народ, а друг друга називають побратимами. При цьому російськомовні військові боронять в тому числі й тих, хто їх критикує і вказує на “валізи із вокзалом”. Так, колишній боєць “Азову” з 3 ОШБр та інструктор “Військової школи командирів імені полковника Євгена Коновальця” з позивним “Мактавіш” в інтерв’ю TSN.UA заявив:
“Я сам на українську перейшов у 2017 році, до цього розмовляв або суржиком або російською. Моя особиста думка: держава має максимально українізуватися, ми маємо говорити українською, телебачення має бути українське, новини, державний апарат працювати українською. Але зараз, саме в цей момент, проблеми в військах із мовою немає. Так, вони може в окопах спілкуються між собою суржиком, українською, російською – це все в такій каші. Але в цьому немає ніякої проблеми. Головне для військових зараз – виконувати свої задачі, а якою мовою вони будуть говорити не так важливо.
Питання мови у військових “відпаде” саме собою, коли у нас не буде проблем на війні. Тому що люди в принципі відчули потребу в зміні своєї думки. Коли ти умовно сидиш в окопі, а за 50 метрів від тебе сидить росіянин, який кричить “ну чё, хохол, здавайся”. Просто на підсвідомому рівні з’являється відраза до цієї мови, і ти її сприймаєш агресивно. Воно просто з часом у військових відійде і люди перейдуть на українську мову. Якоїсь тотальної українізації теж робити не треба, тому що це може призвести до спротиву. Тому що в нас такий український менталітет. Якщо до чогось примушують, ти будеш максимально цьому противитись, просто принципово навпаки”.
У мовних конфліктах важливу роль відіграють історичні та політичні чинники, але вони ніколи не приводять суспільство до мирного та успішного існування, а лише негативно впливають на згуртованість громадян (особливо під час війни), породжують недовіру та нетерпимість, провокують людей на протиправні дії, створюючи ґрунт для конфліктної напруги. Для того, щоб уникнути цих явищ, слід завжди об’єктивно оцінювати факти і події, а не піддаватися маніпуляціям. Нехай кожний замислиться, до чого може призвести розшарування нашого суспільства, яке постійно сперечається за ідеологією, мовною і релігійною ознаками, а також відношенням до мобілізації. Крім того, вже існує немало конфліктів між тими, хто виїхав або не виїхав за кордон, хто воював або не воював. Українське суспільство вразило світ своєю згуртованістю на початку війни, але, здається, зараз ми йдемо не в тому напрямку…
Оксана Іщенко
https://www.facebook.com/share/v/C5Ebw72bcsHpyndP/