Статус без змісту: держава формально визнає дітей війни, але не захищає їх і не допомагає

На четвертий рік повномасштабної війни в Україні залишається відкритим питання не лише захисту дітей, які постраждали внаслідок збройного конфлікту, а й самого механізму, який мав би цей захист гарантувати. Народний депутат України Павло Сушко публічно звернув увагу на критичні проблеми, пов’язані з наданням дітям статусу постраждалих внаслідок воєнних дій чи збройних конфліктів. У своєму дописі парламентар докладно пояснив, як нині працює система — і чому саме вона не може забезпечити справжню допомогу тим, хто її потребує. Йдеться не лише про бюрократичні колізії, а відсутність логіки, підміну понять і фактичне нівелювання сенсу статусу, який мав би свідчити про турботу держави про найвразливіших громадян.

Динаміка оформлення статусу: статистика Харківщини

Станом на початок червня в Харківській області офіційно визнано 39 961 дитину як таку, що постраждала внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту. Як наголосив Павло Сушко, переважна більшість цих дітей зазнала психологічного насильства. Усього 82 дитини отримали статус через поранення — і це тільки ті випадки, де родини звернулися за відповідною процедурою. З початку року цей статус отримали 5161 дитина, з яких найбільше — у Харкові, де нині зосереджена найбільша кількість дитячого населення області. Наразі близько 300 дітей очікують надання цього статусу.

При цьому Харків, як адміністративний центр, має найбільше навантаження на працівників служби у справах дітей (ССД), а ресурс цієї служби залишається обмеженим. У місті лише за рік статус отримали 1488 дітей — це 30% від всієї кількості по області.

Чому система не працює: логіка постанови №585 і її наслідки

Основною проблемою, на думку Сушка, є нормативне зобов’язання — після звернення родини за статусом дитини, постраждалої внаслідок війни, — автоматично ставити таку сім’ю на облік як таку, що перебуває у складних життєвих обставинах (СЖО). Це випливає з положень постанови Кабінету Міністрів №585, якою визначено, що всі діти з цим статусом мають перебувати під супроводом соціальних служб як діти із СЖО.

Як пояснює депутат, якщо раніше на обліку в службі у справах дітей умовно перебувало 10 родин з об’єктивно складними життєвими обставинами (наприклад, через проблеми з батьківською компетентністю, зловживанням алкоголем, жорстоким поводженням), то тепер до цієї групи автоматично потрапить кожна родина, де дитина зазнала впливу війни. Це означає — майже кожна родина Харківщини.

У результаті працівники ССД будуть змушені працювати не з конкретними родинами, що потребують термінової допомоги, а з усіма без розбору. На кожну дитину доведеться створювати індивідуальний план соціального захисту, збирати міждисциплінарну команду, контролювати його виконання, постійно переглядати й коригувати документи. Це перевантаження, яке, за логікою системи, неможливо ефективно реалізувати.

Мотивація відмови: страх стигматизації та втрата сенсу статусу

За словами Сушка, батьки часто принципово не подають документи на отримання статусу, навіть якщо їхні діти реально постраждали, — через острах бути прирівняними до родин з низьким виховним потенціалом. З формальної точки зору, діти опиняються на обліку, що де-факто сигналізує про проблемність родини, попри її стабільний соціальний стан. Це відлякує родини й дискредитує саму процедуру.

Депутат наголошує, що система не розрізняє дітей, які справді перебувають у ризикованому середовищі, й тих, хто постраждав не через дії батьків, а через війну — бомбардування, окупацію, загибель близьких. Підхід, закладений у постанові №585, фактично позбавляє батьків вибору: або вони отримують статус, але автоматично потрапляють у перелік родин СЖО, або відмовляються — навіть якщо дитина постраждала.

Як підкреслює Сушко, ще один абсурд — це повна відсутність реальної підтримки для дітей, які отримали статус. Жодних соціальних виплат така дитина не отримує. Єдиний бонус — це безкоштовне харчування в закладах освіти. Усе інше — порожній облік, формальні плани і нічого в реальному житті. Тож батьки не бачать сенсу в проходженні складної й неприємної процедури, яка не дає жодного зиску, зате накладає соціальну стигму.

На думку Сушка, це не просто бюрократична помилка — це системна несправедливість. Діти, які стали жертвами війни, виявилися заручниками формальностей і недалекоглядної логіки. Вони або залишаються без визнання своєї травми, або отримують статус із додатковими клеймами й без жодної підтримки.

Пропозиція депутата: розділити функції та змінити фокус

Павло Сушко пропонує альтернативний підхід: родини з дітьми, постраждалими від війни, не повинні ставати на облік як ті, що перебувають у складних життєвих обставинах. Натомість вони мають залишатися у фокусі саме надавачів соціальних послуг — тих, хто може надати консультації, психологічну підтримку, індивідуальний супровід, не ставлячи при цьому клеймо «неблагополучної» родини.

Цей підхід дозволив би зберегти сенс статусу дитини, постраждалої від війни, як свідчення державного визнання травми, підтримки й готовності допомогти — без зайвого паперового навантаження та без образливих припущень щодо родини.

У своєму дописі Павло Сушко показує, що сучасна державна політика у сфері захисту дітей, які постраждали внаслідок війни, залишається декларативною. Формально статус існує і діти можуть його отримати, але зміст статусу — нульовий, він не гарантує виплат, не передбачає окремої допомоги. Натомість він накладає родині зобов’язання, які для більшості неприйнятні.

У цій ситуації втрачає і довіра до системи, і сама ідея визнання дитини як постраждалої. А найгірше — втрачається головне: реальна підтримка, якої ці діти потребують уже зараз. Не за формою. А по суті.