У часи війни суспільство стикається з низкою нових проблем, багато з яких мають глибокі соціальні наслідки. Однією з них стало зростання кількості заяв на усиновлення та опіку над дітьми. Це явище, яке на перший погляд може здаватися позитивним, несе в собі приховані небезпеки. Деякі родини намагаються використовувати усиновлення як спосіб уникнути мобілізації, що ставить соціальні служби перед складною дилемою. Захист інтересів дітей стає особливо важливим у цьому контексті, адже на кону стоїть не лише майбутнє конкретних дітей, а й довіра до системи усиновлення.
З початком війни в Україні кількість бажаючих усиновити дітей значно зросла. Проте, як зазначають експерти, цей “бебі-бум” часто пов’язаний не лише з альтруїзмом, але й із прагненням уникнути мобілізації.
Наталія Ібрагімова, директорка Київського обласного центру соціальних служб, розповіла, що соціальні служби дедалі частіше стикаються з випадками, коли подружні пари намагаються обійти закон і уникнути військової служби за допомогою усиновлення. Згідно з законодавством, чоловік, який усиновив або взяв під опіку дитину, отримує відстрочку від мобілізації, і деякі намагаються цим скористатися. Соціальні служби пильно слідкують за такими випадками, оскільки основним завданням є захист інтересів дитини. Відповідно, якщо підозрюють, що усиновлення має корисливий мотив, заявникам можуть відмовити. Причинами відмови також можуть бути випадки домашнього насильства або небажання одного з подружжя мати дітей.
Одним із прикладів такої ситуації була пара, де бажання усиновити дитину висловлював лише чоловік, тоді як його дружина не була готова до цього кроку. Інший випадок стосувався родини, яка належала до релігійної конфесії, де фізичні покарання дітей є частиною виховного процесу.
Наталія Ібрагімова також розповіла про схеми, які вигадують деякі родини, аби уникнути мобілізації. Наприклад, родина пропонувала взяти опіку над дитиною, хоча опікун проживав за 150 км від дитини, фактично не беручи на себе реальних обов’язків щодо догляду. Очевидно, що така опіка була б лише формальністю, і служби зробили все можливе, щоб не допустити передачі дитини в цю родину.
З одного боку, відмовити в прийнятті документів соціальні служби не мають права, але з іншого — вони зобов’язані забезпечити, щоб дитина потрапила в надійні руки. Саме тому кожен випадок ретельно розглядається і аналізується. Попри те, що відмови в усиновленні чи опіці можуть здаватися остаточними, законодавство дозволяє родинам повторно подати заяву через рік. Протягом цього часу вони можуть спробувати довести, що здатні належно піклуватися про дитину і що їхні мотиви є щирими.
“Ми бачимо, що мотиви деяких заявників далекі від щирого бажання допомогти дитині. Це викликає серйозні занепокоєння, адже діти в таких сім’ях можуть стати просто засобом для досягнення цілей дорослих,” – вважає Наталія Ібрагімова.
Віра Рогова, психологиня, яка працює з дітьми-сиротами, підкреслює:
“Діти дуже тонко відчувають ставлення до себе. Якщо дитина розуміє, що її використовують, це може завдати серйозної психологічної травми. Такі діти можуть зростати з відчуттям непотрібності та недовіри до світу”.
Інший фахівець у сфері соціальної роботи, Іван Ковальчук, зазначає, що проблема також полягає в недосконалості законодавства, яке дозволяє родинам обійти систему.
“На жаль, наше законодавство має прогалини, якими користуються деякі заявники. Соціальні служби часто працюють на межі можливостей, і їм не завжди вдається вчасно виявити всі ризики,” – наголошує він.
Соціальні працівники також звертають увагу на те, що іноді бажання усиновити дитину виникає лише у одного з подружжя, тоді як інший партнер може бути не готовим до такого відповідального кроку. Наприклад, були випадки, коли чоловік наполягав на усиновленні, але його дружина не була впевнена у своїй готовності стати матір’ю. В таких ситуаціях, щоб уникнути можливих конфліктів у родині та стресу для дитини, соціальні служби також відмовляли у задоволенні заяви.
Юлія Ковальчук, адвокатка, яка спеціалізується на сімейному праві, підкреслює важливість посилення контролю над процесом усиновлення в умовах війни:
“Ми повинні розуміти, що усиновлення – це складний і тривалий процес, який потребує ретельного підходу. Неприпустимо, щоб цей процес використовувався як спосіб уникнення мобілізації. Держава має забезпечити надійний механізм перевірки заявників, щоб запобігти зловживанням”.
Оксана Бородіна, юристка, що спеціалізується на питаннях усиновлення, вважає, що українське законодавство має низку запобіжників, які повинні унеможливити такі зловживання, але в умовах війни вони не завжди спрацьовують.
“Ми повинні розуміти, що кожен випадок усиновлення чи опіки – це не просто паперова формальність, а доля дитини. Тому вкрай важливо, щоб соціальні працівники мали достатньо повноважень і ресурсів для проведення ретельних перевірок і захисту інтересів дитини”, – наголошує вона.
Отже, зростання кількості заяв на усиновлення в Україні на тлі війни демонструє не лише бажання громадян допомогти дітям, а й прагнення уникнути військової служби. Соціальні служби стоять перед важкими викликами, намагаючись збалансувати захист інтересів дитини з потребами дорослих. Важливо, щоб держава забезпечила їм належну підтримку та ресурси, аби кожна дитина, яка потребує родини, отримала шанс на щасливе дитинство, а не стала заручником ситуації.
