Не тільки жертва, а й партнер: навіщо Україна повертає борги МВФ під час війни (продовження)

ІА “ФАКТ” вже писало про те, що днями Україна вперше з початку війни почала повертати зовнішні борги, і не лише тому, що прийшов дедлайн за екстреним кредитом RFI, а й щоб продемонструвати свою фінансову дисципліну й політичну суб’єктність на тлі нових переговорів із МВФ, ЄС і G7.

Платіж у $171 млн став частиною месиджу, що країна здатна виконувати зобов’язання навіть під час війни, що відкриває їй двері до нових траншів і полегшує діалог про довгострокове фінансування.

Водночас кожен долар, спрямований на погашення боргу, знімається з резервів НБУ і перестає працювати на підтримку курсу гривні та стримування інфляції. Хоча завдяки надходженням від МВФ та США цей платіж не пробив резерви, затримки зовнішнього фінансування в майбутньому можуть призводити до валютних розривів і змушувати Нацбанк активніше втручатися в ринок, ризикуючи курсом і інфляцією. Обслуговування боргу в умовах війни залишається балансуванням на межі: між фінансовою дисципліною для партнерів і внутрішньою стабільністю економіки.

Україна між дефолтними ризиками і новою репутацією: як боргова дисципліна поступово змінює статус країни

На цей тест міжнародні гравці реагують уважно й неоднозначно. Так, Fitch Ratings одразу після завершення минулорічної реструктуризації частини українського боргу підвищило довгостроковий рейтинг України у гривні до “CCC+”. Це визнання, що країна намагається відповідально управляти зобов’язаннями. Але водночас Fitch залишило рейтинг в іноземній валюті на рівні “RD” (Restricted Default), що означає відсутність ілюзій у інвесторів, адже війна триває і ризики не зникли.

Ще гучнішою стала нещодавня реакція S&P Global Ratings: агентство офіційно зафіксувало технічний дефолт України за ВВП-варантами, після того, як до 2 червня не було сплачено $665 млн. Це не пов’язано із RFI, але тон задає жорсткий: кожна затримка чи пролонгація сприймається як тріщина в конструкції довіри.

У цьому ж контексті Moody’s зберігає для України рейтинг “Ca”, що означає надвисокий ризик дефолту. І хоч формально агентство не змінювало оцінку після червневого платежу МВФ, у звітах воно заявляє: “Тривала війна, невизначеність щодо перемовин із РФ та фінансова залежність від зовнішніх вливань” залишають країну в зоні турбулентності.

Чи зможе Україна за таких умов повернутися на зовнішні ринки запозичень? У короткостроковій перспективі малоймовірно. Єврооблігації залишаються заблокованими як інструмент через надвисокі ризики, наднизьку дохідність та надвелику залежність від політичного ландшафту. Але кожен вчасно здійснений платіж доводить, що країна не в стані хаосу. Вона контролює грошові потоки, проводить реформи, співпрацює з МВФ, і головне, не грає в боргові фокуси.

І саме це поступово формує нову репутацію: не бідного прохача, а держави, що воює і платить. А така держава — вже не ризик, а партнер. І саме тоді на ринок може повернутися попит — спершу на внутрішні облігації, далі на гарантовані механізми, і зрештою — на український борг на зовнішніх ринках. Якщо, звісно, світ повірить, що цей сценарій не лише на папері.

Єдина країна, що платить борги під час війни: як Україна створює прецедент фінансової дисципліни

Переказавши перший платіж за позикою, отриманою у воєнний час, — Україна не просто повернула гроші, а стала винятком. Бо в історії сучасних воєнних конфліктів майже немає прикладів, коли країна починала обслуговувати зовнішні борги ще до завершення бойових дій. Отже, Україна створила фінансовий і політичний прецедент.

Для порівняння: після повалення режиму Саддама Хусейна в 2003-му, Ірак мав зовнішній борг у понад $130 млрд. Його просто списали. Паризький клуб кредиторів узяв на себе 80% списання виключно з політичних мотивів: США тиснули на партнерів, щоб дати Багдаду “чистий старт”. Обслуговувати ці борги ніхто навіть не пробував. Натомість Ірак почав нову історію співпраці з МВФ і Світовим банком, з нуля.

У Боснії і Герцеговині після Дейтонських угод 1995 року ситуація була подібною: економіка зруйнована, фінансові інститути в зародковому стані. Боснія отримала від МВФ кредит Stand-by у 1998 році, але повернення боргів відбувалося повільно, в режимі “технічного виживання”. Більшість кредиторів домовлялися про пролонгацію або реструктуризацію. Платоспроможність держави не розглядалася як критерій: головне було забезпечити соціальну стабільність і не допустити нового спалаху війни.

Ще більш показовий приклад — Ліван. У 2020 році країна збанкрутувала офіційно: вперше в історії не сплатила за єврооблігаціями, заявивши про дефолт. З того часу жодної системної виплати не відновлено. Хаос у банківському секторі, гіперінфляція й відсутність реформ змусили інвесторів втекти. Попри спроби домовитися з МВФ, Ліван залишається в підвішеному стані: без програми, без довіри та фінансів.

І ось Україна, яка щодня зазнає ракетних ударів, не тільки не просить про списання, а платить. Це не жест покори, а демонстрація амбіцій, мовляв, ми не Ірак і не Ліван, ми хочемо бути партнером. І хочемо, щоб із нами говорили мовою інвестицій, а не гуманітарної милості. Україна не просто виконує графік. Вона його публічно підтверджує, не торгується і не затягує переговори — і цим вписує себе в іншу категорію країн. Не “післявоєнних”, а “країн війни з дисципліною”.

Такий сценарій може стати зразком, але водночас і пасткою. Бо Україні, на відміну від Іраку, не пробачать дефолту. Вона добровільно підняла для себе планку і  тепер не має права впасти нижче.

Борги поза кадром: чому українське суспільство досі не готове до розмови про ціну післявоєнних виплат

За даними дослідження КМІС, 60% українців заявляють, що готові терпіти війну “стільки, скільки потрібно”, демонструючи феномен стійкості. Але ті ж самі люди не завжди розуміють, з яких джерел формується бюджет, на що йдуть міжнародні кредити, і що означає фраза “$3 мільярди виплат МВФ”.

Рік тому дослідники виявили, що більшість громадян не можуть відрізнити грантову допомогу від позик, не знають, хто головні кредитори України, і не розуміють, що борги потрібно не лише брати, а й повертати.

Мабуть, не варто у цьому звинувачувати  громадян, адже з боку держави тиша. За три роки повномасштабної війни жоден урядовець не провів великої публічної кампанії, яка б пояснювала, чому ми беремо гроші під 2% річних, що таке відстрочка платежу, чим відрізняється реструктуризація від дефолту. Влада боїться чесно сказати: ці борги доведеться віддавати нам з вами. Бо віддавати їх буде не лише Мінфін, а й платники податків.

І це не лише моральна, а й правова проблема. Адже одночасно з платіжною дисципліною уряд вдається до обмеження публічного доступу до фінансових реєстрів, звітності та розподілу бюджету. У 2023–2024-х були заблоковані або обмежені понад 20 ключових джерел відкритих фінансових даних, зокрема портал spending.gov.ua і публічні закупівлі в частині оборони.

У результаті публічна розмова про борги перетворюється на вузьке технократичне обговорення між МВФ, НБУ і Мінфіном. Але чим довше суспільство не розумітиме, як формується боргове навантаження, тим гостріше воно реагуватиме, коли настане момент істини: платити доведеться вже після війни, і платити багато.

Це не популізм, а урок для будь-якої влади: прозорість у темі боргів — не елемент декору, а засіб довготривалої легітимації. І саме в цьому Україна має надолужити. Бо платіж МВФ — лише перший із багатьох. А тягар не лише фінансовий, а й соціальний. І розділити його можна лише тоді, коли суспільство розуміє, що саме несе на плечах.

Реформи під прицілом МВФ: кожен транш для України як тест на внутрішні зміни

Після кожного нового траншу від МВФ Україна зітхає з полегшенням: ще один бюджетний місяць закрито, ще одна критична “дірка” залатана. Але ці гроші — не подарунок. Вони прив’язані до реформи. І кожен платіж — умовний “аванс довіри”, який потрібно підтверджувати дією. Наразі Україна не просто виконує фінансові зобов’язання перед МВФ, вона щомісяця складає іспит на здатність бути прогнозованою державою.

Меморандум про економічну та фінансову політику, оновлений у березні, містить чотири нові структурні маяки. Йдеться про незалежний аудит НКЦПФР (регулятора ринку цінних паперів), нову процедуру добору членів наглядових рад держпідприємств, цифрову стратегію для митниці, податкової й Мінфіну та секторальні плани управління публічними інвестиціями. Без виконання цих кроків не буде жодного наступного траншу.

Механізм чіткий: гроші — в обмін на реформи. І це не “побажання”, а тверді умови, зафіксовані в календарі. Пропустиш строк — втратиш допомогу. Порушиш принцип доброчесності у призначенні, затримають транш. Саме так було восени 2023-го, коли МВФ зробив публічну ремарку про “повільність реформ у держсекторі”.

Найвразливіше місце — митниця й податкова. Плани реформування цих органів лунають вже 10 років, але лише нещодавно з’явилися чіткі вимоги щодо повноцінної цифровізації, прозорості руху вантажів та створення єдиного ІТ-плану між ключовими фіскальними відомствами. Без цього МВФ не бачить перспектив подолання тіньової економіки, а отже не бачить потенціалу внутрішніх доходів.

Якщо хоча б частину з маяків буде провалено, Україна може не отримати наступні транші вчасно. А це загроза “касового розриву”: затримки з зарплатами, пенсіями та субсидіями. Саме тому МВФ декларує, що графік реформ має бути не лише формальним, він має втілюватися у законопроєкти, призначення, інституційні рішення.

Льже, реформи — не фантом з європейських меморандумів, а умова виживання. І Україна, яка вже довела, що вміє платити борги під час війни, тепер має довести: вона здатна й змінюватися зсередини. Бо без цього не буде ні наступного траншу, ні фінансової стабільності, ні довіри інвесторів. А отже і післявоєнної відбудови.

Боргова дуга України: між стабільністю 2025-го і фінансовою пасткою 2026–2027 років

За прогнозом МВФ, держборг України до кінця року перевищить психологічну межу у 100% ВВП, сягнувши 106,6%, а у 2026-му — ще вище: 107,6%. Це означає, що на кожну умовну гривню валового продукту припадатиме понад гривня боргу. Це ще не катастрофа, але червоне світло.

Бо навіть якщо обслуговування боргу зараз виглядає контрольованим (завдяки підтримці МВФ, ЄС та США), ціна стабільності — постійне залучення нових коштів. А будь-яке зволікання чи скорочення зовнішнього фінансування перетворить бюджет на порохову бочку.

Досить показово, що сценарії, які обговорюються в аналітичному середовищі, різко розходяться.

Згідно оптимістичному, партнери продовжують стабільно фінансувати Україну, а економіка демонструє зростання. Це дозволяє розтягнути боргове навантаження, обслуговувати його без зайвих потрясінь, а частину видатків перекласти на відновлені внутрішні доходи.

Реалістичний сценарій — про зменшення зовнішньої допомоги. Так, минулоріч Україна вже зіткнулася з затримками грантових виплат із боку США. Лише наприкінці березня Конгрес ухвалив законопроєкт про додаткове фінансування, через що бюджет кілька місяців працював на резерві.

Нарешті, у песимістичному сценарії йдеться про “касовий розрив”, коли платежі, включно з обслуговуванням боргу, перевищують надходження. У цьому випадку уряд змушений або скорочувати соціальні виплати й оборонні закупівлі, або вдаватися до внутрішніх запозичень, що загрожує інфляційним сплеском і девальвацією гривні.

Найбільш вразливі статті бюджету — субсидії, пенсії, зарплати бюджетників. І саме вони стануть розмінною монетою, якщо західне фінансування буде припинено хоча б на квартал.

Іншими словами: якщо 2025-й — рік перших виплат, то 2026-2027 — роки стратегічного вибору. Або держава зберігає темп реформ, забезпечує довіру донорів і акуратно проходить боргову дугу. Або втрачає контроль і потрапляє в пастку: затримки з фінансуванням, внутрішній перегрів, політичне розчарування.

Тетяна Вікторова