У структурі української армії готується до появи новий окремий компонент — Космічні сили. Йдеться про парламентську ініціативу щодо інституційної відповіді на зміну характеру сучасної війни. Повітряно-космічний простір вже давно перестав бути другорядним театром бойових дій — супутникові розвідка, навігація, комунікації, коригування вогню стали критично важливими як для стратегічного планування, так і щоденної тактики. Тому законопроєкт створення окремого роду військ є спробою систематизувати розрізнені ініціативи, які виникли в умовах екстреної адаптації до війни, і перетворити їх на повноцінний інструмент ведення сучасної збройної боротьби.
Однак за новою законодавчою ініціативою криються важливі питання: чи готова Україна до цього кроку в умовах війни, коли державний бюджет навантажений до межі, а промислова база скорочена до критичного рівня? Чи реально усунути розрив між реальними потребами фронту та інерцією державного управління? І чи не ризикує ініціатива перетворитися на ще одну амбітну декларацію, не підкріплену реальними можливостями?
Закон і орбіта: як Україна оформлює нову реальність
Війна змінила просторову географію загроз. Якщо раніше лінії фронту проходили по суходолу, то сьогодні вирішальні сигнали дедалі частіше надходять з орбіти. Саме в цій логіці Україна може отримати нову військову структуру — Космічні сили у складі ЗСУ. Їх створення вже закладене в законопроєкті, поданому народним депутатом Федором Веніславським і підтриманому Міністерством оборони. Йдеться про реальну спробу інституціалізувати той компонент війни, який донедавна лишався поза політичним і правовим фокусом. Російський ракетний удар по території України за допомогою ракети «Орешник», який пройшов через міжнародний космічний простір, став важливим маркером. Подібні атаки вже не обмежуються лише географічним поняттям «повітряний простір» — вони зачіпають новий вимір бойових дій. Законопроєкт Веніславського прямо вказує на необхідність мати інституційні та технічні засоби, аби реагувати на такі загрози не ситуативно, а системно.
Формування Космічних сил, за задумом автора ініціативи, повинно дати Україні повноцінний юридичний і організаційний каркас для участі у війні, яка вже давно ведеться не лише в траншеях, а й через супутники, розвіддані, координати з космосу та системи попередження про удари. За словами Веніславського, впровадження нового виду військ дозволить Україні розвивати національну систему захищеного супутникового зв’язку для потреб оборонного сектору, а також посилити власні розвідувальні можливості шляхом поступового розгортання мережі вітчизняних розвідувальних супутників.
Ідея створення нового роду військ з’явилася не на порожньому місці, бо вже зараз в структурі Міноборони функціонує управління космічної політики. Саме воно відповідає за аудит наявної інфраструктури, запуск національних супутників і навчання фахівців. Крім того, вже роблені перші кроки до створення повноцінного космічного сегмента в системі оборони: йдеться про запуск пілотних проєктів, розробку правової бази, інтеграцію космічних платформ у розвідку, зв’язок, навігацію. Також Україна вже має певні виробничі та інженерні спроможності в цій сфері. У країні є підприємства, здатні створювати супутники і наземна інфраструктура, яка дозволяє автономно ними управляти. Йдеться про технічно реальні процеси, які досі не були оформлені як частина військової доктрини.
Слід зазначити, що Україна приєдналася до програми «Артеміда» — міжнародної космічної ініціативи під егідою NASA, яка має на меті повернення людини на Місяць. Уклала партнерства з Польщею, Люксембургом, Швецією, Чехією в оборонно-космічному секторі. Вона вже частково інтегрована у глобальну космічну інфраструктуру, але без власного військового компонента залишається залежною від партнерів.
Законопроєкт Веніславського, який наразі не проходив публічних консультацій, є лише початком процесу. Без деталізації функцій, підпорядкування, бюджету та меж повноважень Космічні сили можуть лишитися фікцією на папері. Однак ігнорувати саму логіку цього кроку — означає не помічати, як з кожним днем війна зміщується вгору, до орбіти.
Космос як військова інфраструктура: космічні війська в світі
Ще десять років тому сама ідея існування космічних військ могла здаватися елементом футуристичного прогнозу і кадрами з фантастичних фільмів. Однак сьогодні це вже частина збройних сил низки країн світу — іноді у вигляді окремої гілки, іноді як структурного компонента військово-повітряних або стратегічних сил. Космічні війська не займаються міжпланетними місіями і не є «солдатами з лазерною зброєю», як уявлять собі цивільні люди. Вони мають чітко визначені функції, які вже давно виконуються та мають системну форму – протидіють атакам на супутники, координують запуски, проводять розвідку, забезпечення зв’язку та раннього попередження про загрози. Вони також відповідають за контроль над тим, що відбувається на навколоземній орбіті.
Отже, роблять все те, що дозволяє сучасній армії функціонувати. Наприклад, US Space Force відповідає за супровід запусків, контроль балістичних пусків у глобальному масштабі, технічну підтримку операцій повітряних, морських і наземних сил, супутниковий зв’язок, GPS, метеорологічну розвідку. Крім того, ці війська займаються аналізом космічного трафіку та стежать за уламками, які можуть становити небезпеку для супутників або Міжнародної космічної станції.
Перші зачатки космічних військ з’явилися ще в середині XX століття як відповідь на зростання ролі супутників у холодній війні. СРСР, запустивши «Супутник-1» у 1957 році, дав старт не лише науковій епосі, а й військовій конкуренції у космосі. США створили командування космічних операцій у складі ВПС ще у 1982 році — тоді це ще не була окрема гілка, але її функції вже виходили за рамки класичного авіаційного підрозділу.
Окремий рід військ у США — Космічні сили (United States Space Force, USSF) — з’явився лише 20 грудня 2019 року. Це стало першим з 1947 року додаванням нового виду збройних сил у структурі Пентагону. Це рішення було відповіддю на збільшення космічної активності з боку Росії та Китаю. Створення USSF дозволило централізувати космічні операції, розвідку, запуск супутників і координацію із NASA, цивільними операторами та союзниками.
Китай створив власну космічну військову структуру в 2015 році в межах Народно-визвольної армії — Сили стратегічної підтримки. Згідно з відкритими даними, у 2022 році Пекін вивів на орбіту 45 супутників оборонного призначення — більше, ніж будь-яка інша держава. Китай вкладає великі ресурси у створення систем активної протидії: лазерних установок, засобів глушіння, засобів збиття супутників, оптичних систем моніторингу.
Росія також має Космічні війська у складі Повітряно-космічних сил (ВКС). Їхнє формування як окремого компонента розпочалося ще в 1980-х, а в сучасному вигляді вони функціонують з 2015 року. На озброєнні РФ знаходиться, зокрема, протисупутникова система «Нудоль», а також окремі радіолокаційні й навігаційні проєкти, спрямовані на автономність від західної інфраструктури.
Індія, своєю чергою, у 2019 році протестувала власну протисупутникову зброю, успішно знищивши один зі своїх апаратів. Це продемонструвало не лише технічну готовність, а й політичне прагнення бути частиною глобального безпекового простору в космосі. Франція також створила власне Космічне командування у 2019 році, яке в 2020-му стало частиною нової структури Повітряно-космічних сил. Його основною функцією є захист супутників, моніторинг об’єктів на орбіті, аналіз космічного простору та розвиток проєктів у межах НАТО. Німеччина у 2021 році заснувала Космічне командування в місті Ульм. Його завданнями є спостереження за орбітою, протидія загрозам і координація із союзниками по ЄС і НАТО. Особливу увагу німецька система приділяє захисту цивільної інфраструктури. Велика Британія створила UK Space Command у 2021 році, з функціями координації між Міністерством оборони, приватними операторами та дослідницькими інституціями. Військова космічна програма об’єднана з кіберсферою.
Космічні підрозділи також діють в Італії, Польщі, Чехії, Іспанії, Японії, Південній Кореї, Ізраїлі, Туреччині, Казахстані, Азербайджані й Тайвані — здебільшого як інтегровані структури в складі військових відомств.
Ще донедавна обговорення космосу в безпековому контексті часто обмежувалося риторикою про спостереження, науку або символічну демонстрацію технологічної сили. Але структура сучасної війни дедалі рішучіше демонструє: космос більше не є периферійною зоною. Це повноцінний оперативний простір, контроль над яким безпосередньо впливає на те, що відбувається на землі, в повітрі й навіть у кіберпросторі. Саме тому виникає запит на створення спеціалізованих військових підрозділів, здатних не лише реагувати, а й забезпечувати стабільну присутність у навколоземному просторі. Космічні війська стають логічною відповіддю на цю зміну.
Слід зазначити, що сучасна армія практично повністю залежить від космічної інфраструктури. Це факт, який підтверджується на прикладі кожної збройної операції останніх десятиліть. Без супутникового зв’язку відсутня координація між підрозділами, а також не працює високоточне озброєння. Без космічної розвідки неможливе оперативне реагування на загрози. Навіть прогноз погоди, який використовується для планування ударів, надходить завдяки супутникам.
Під час операцій США в Іраку та Афганістані саме орбітальні системи забезпечили перевагу: у спостереженні, комунікації, логістиці. Але тепер такі технології є не лише у західних держав. Китай, Росія, Індія, Іран і навіть окремі країни Європи створюють власні елементи космічної оборонної присутності. Отже, це вже не прерогатива наддержав, а стратегічна необхідність.
Сьогодні вже існують технічні засоби ураження супутників: анти-супутникові ракети, лазери, радіоелектронна боротьба, засоби глушіння та перехоплення сигналів. Є і менш видимі ризики: кібератаки на станції управління, шкідливе програмне втручання в комунікаційні протоколи, спроби наблизити супутники-«двійники» для шпигування або виведення з ладу чужих систем. Росія у 2021 році провела демонстраційний запуск ракети, яка знищила власний супутник на орбіті. Китай ще у 2007 році продемонстрував подібні можливості. У США давно діє система попередження SBIRS, яка реєструє запуск будь-яких балістичних ракет з земної поверхні, але тепер цього замало. Умовно невидимі й безшумні загрози можуть надійти не з бази, а орбіти, не з корабля, а супутника. Серед новітніх загроз є супутники з можливістю вести розвідку на радіочастотах, зброя зі спрямованим енергетичним ураженням, а також розробки, пов’язані з роботизованим впливом на космічні об’єкти супротивника.
Водночас вкрай важливим є те, що космічні війська забезпечують державам автономність і незалежність. Країна, яка не має власного супутникового сегменту, змушена орієнтуватися на платформи союзників або комерційних операторів. У конфліктній ситуації це стає слабким місцем. Навіть доступ до стратегічно важливої інформації — розташування військ, переміщення авіації, стан об’єктів інфраструктури — стає залежним від рішень інших держав чи компаній. Отже, формування космічних військ є способом взяти під контроль технології, які вже стали основою національної безпеки держав. Це також є механізмом для інституційної інтеграції цивільних розробок у військові цілі, чого не можна досягти без чіткої структури управління.
Слід зазначити, що однією з найбільших загроз є не сама зброя, а відсутність чітких міжнародних правил. Космічне право, сформоване в 1960-х роках, вже давно не відповідає викликам XXI століття. Договір про космос 1967 року забороняє розміщення ядерної зброї в космосі, але не регламентує більшість сучасних сценаріїв — глушіння сигналів, знищення супутників, агресивне наближення, кібератаки. При цьому однією з найсерйозніших загроз у короткостроковій перспективі є прорахунок — ситуація, коли дії однієї сторони можуть бути інтерпретовані як акт агресії, хоча його не було. Брак прозорості, подвійне призначення багатьох технологій, відсутність обов’язкових механізмів комунікації між державами — все це створює небезпечну динаміку.
Як заявив заступник голови Об’єднаного комітету начальників штабів США адмірал Крістофер Грейді, «космос став найважливішою областю бойових дій». Супутники, за його словами, визначатимуть, хто знайде ціль і знищить її першим. Змагання між США і Китаєм, які вкладають десятки мільярдів доларів у космічні програми, тільки посилюється. І хоча багато деталей залишаються засекреченими, загальний вектор очевидний: космос більше не розглядається як сфера наукової співпраці, він є ареною стратегічного суперництва.
У майбутньому космічні війська забезпечуватимуть не лише супровід операцій, а й пряме ураження цілей, моніторинг у режимі реального часу, безпілотне втручання з орбіти, кіберзахист інфраструктури й контроль над системами штучного інтелекту. До цього ще слід додати перспективи гіперзвукової зброї, автономних супутників і орбітальних ППО, і можна отримати фронт, який потребує окремої стратегії, людей, інституцій і техніки.
Проблеми і перспективи створення Космічних сил в Україні
Створення Космічних сил у складі Збройних сил України виглядає на перший погляд як технологічно амбітна, але малореалістична ініціатива в умовах повномасштабної війни, зростаючих витрат на армію і критичного дефіциту держбюджету. Проте сам факт законодавчого оформлення цієї ідеї свідчить не лише про політичне бажання, а й прагнення зафіксувати структурну зміну у сприйнятті війни. Бо війна для України вже давно вийшла за межі окопів, і значна частина її ведеться в цифровому, інформаційному та орбітальному вимірі.
Однією з основних проблем є дефіцит коштів. На оборонні потреби у 2025 році передбачено в державному бюджеті понад 2,2 трильйона гривень — це приблизно 26% від ВВП і на 46 мільярдів більше, ніж було закладено торік. Водночас загальна сума державних витрат запланована на рівні понад 3,6 трильйона гривень, що на 535 мільярдів перевищує обсяг цьогорічного бюджету. При цьому дефіцит державного бюджету становить 1,6 трильйона гривень, що відповідає 19,4% валового внутрішнього продукту. В таких умовах створення окремого роду військ з високотехнологічним компонентом вимагатиме тривалого і стабільного фінансування, при чому не лише на техніку, а й навчання, будівництво інфраструктури, утримання спеціалістів, розробку програмного забезпечення. Сьогодні таких ресурсів немає — або, точніше, немає можливості їх виділити без політичного рішення про перерозподіл.
Не менш важливою проблемою створення Космічних сил є недосконале нормативне регулювання. Законодавство України в частині космічної безпеки застаріле, воно не передбачає окремого військового компонента в космічній сфері, не регламентує статус військових супутників, не визначає обсяг повноважень військових у користуванні цивільними даними. В умовах війни ці проблеми частково вирішуються політичними рішеннями, але в довгостроковій перспективі вони будуть перешкодою для розвитку.
Також надскладною проблемою є кадрове питання. Україна має висококваліфікованих інженерів і аналітиків, але війна спричинила масовий відтік кадрів у безпечніші сектори або за кордон. Утримати спеціаліста в оборонному сегменті, особливо у високоточних сферах, надзвичайно складно. Університетські програми з підготовки фахівців у галузі супутникових технологій є, але їхній випуск не покриє поточних потреб. Створення окремого командування вимагатиме системи вертикального управління, навчальних центрів, нових нормативів і міжвідомчої координації, яка сьогодні працює неефективно.
Ще однією проблемою є технічні можливості. У цьому сенсі Україна не починає з нуля. Ще до 2022 року держава мала власну орбітальну присутність, насамперед у вигляді супутника «Січ-1М» і наступних проєктів, які реалізовувалися за участю КБ «Південне» і «Південмашу». Після 2014 року акценти змістилися: з’явилися програми для створення дистанційного зондування землі (ДЗЗ), проводилися міжнародні проєкти зі Швецією, Італією, Люксембургом. У 2022 році було запущено супутник «Січ-2-30» за підтримки SpaceX, а вже в 2023-му почали формуватись оперативні групи, які працювали із супутниковими зображеннями в інтересах оборони.
Крім того, Україна активно використовує дані з комерційних супутників та партнерських платформ: Maxar, ICEYE, Capella Space, BlackSky. Однак таке використання є обмеженими умовами доступу, технічними затримками, вартістю та політичною залежністю. Одним з головних непублічних бар’єрів для створення повноцінного військового космічного компонента в Україні є деградація промислової бази, яка мала б стати його технічною основою. Формально країна й досі зберігає статус космічної держави: має історію запусків, проєктування супутників, співпрацю з міжнародними агентствами. Але фактичний стан виробництва, логістики, кооперації й машинобудівного ланцюга перебуває в критичному стані.
Найяскравішим прикладом є КБ «Південне» і завод «Південмаш». Це серцевина української ракетно-космічної інженерії, яка десятиліттями розробляла ракети-носії, модулі, елементи супутникових платформ і наземну інфраструктуру. Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабної агресії Росії, ці підприємства втратили значну частину контрактів, постачальників, кваліфікованих кадрів і доступ до ключових ринків. При цьому внутрішній попит з боку держави або заморожений, або фрагментарний. Вона не замовляє системно космічну техніку, а спроможність підприємств підтримувати виробництво самотужки обмежена.
На цьому тлі приватний сектор, який міг би компенсувати частину втрат, поки що не інтегрований у військово-космічну вертикаль. В Україні з’являються стартапи, є технічні ініціативи, але вони працюють здебільшого в цивільному сегменті, з розрахунком на західного замовника. Без держзамовлення, гарантованої координації та законодавчої бази ці проєкти не можуть бути масштабовані для оборонного використання.
Законодавча ініціатива, про яку йдеться, висвітлює складне питання: як поєднати потужний цивільний і комерційний космічний сектор з військовими потребами. Багато критично важливих рішень, наприклад, інтеграція супутникових платформ у бойові системи, потребують міжвідомчої координації. Війна показала: держава може адаптуватися в умовах загрози, але інституціоналізувати ці адаптації — це вже інше завдання. Ще один вузол проблеми складається у відсутності коопераційних ланцюгів. Навіть якщо одна структура (наприклад, університет чи КБ) може розробити компонент супутника або програмне забезпечення, йому потрібна співпраця з виробником корпусу, модуля, елементної бази. Сьогодні таких повних ланцюгів у країні майже не існує. Більшість електроніки закуповується за кордоном, а логістичні канали ускладнені як війною, так і бюрократією.
Отже, бюрократія є ще однією суттєвою проблемою. Навіть у межах уже наявних оборонних структур існують численні приклади неузгодженості: від паралельних проєктів різних відомств до конфліктів між міністерствами і приватними підрядниками. Космічний сегмент без централізованої моделі управління перетвориться на хаотичний набір ініціатив, які не зможуть забезпечити цілісної оборонної присутності в космосі. Навіть сама ідея військової координації супутників ICEYE, яка реалізується у співпраці з благодійним фондом «Повернись живим», залишається унікальним винятком — а не нормальною практикою.
Також варто враховувати, що космічне виробництво — це не лише технології, а й точність, сталість і відповідність міжнародним стандартам. Зруйнована енергетична інфраструктура, обстріли, порушення термінів і відсутність надійного фінансування з боку держави роблять навіть успішні проєкти тимчасовими, а не системними.
Та попри ці проблеми, ідея створення Космічних сил не виглядає фантастичною і має певні перспективи. Все, що вже сьогодні робить Україна в космосі — від збору розвідданих до забезпечення захищеного зв’язку — і є елементами майбутніх Космічних сил. Формалізація структури дозволить залучити донорське фінансування, укласти системні угоди з міжнародними партнерами, залучити інженерні школи до оборонних розробок, стимулювати приватний сектор. У перспективі найближчих п’яти років Космічні сили можуть стати не бойовим інструментом у класичному розумінні, а стратегічною оболонкою для інтеграції цифрових, інженерних, розвідувальних і зв’язкових компонентів.
Однак все це можливо лише за умови, якщо за створенням нового підрозділу в армії стоятиме реальна політична воля до по-справжньому ефективних реформ, а не точкових рішень в тих сферах, які не дають розгорнути цю структуру вже зараз. Крім того, повинне бути відновлення промисловості, що потребуватиме не лише грошей, а цілеспрямованої індустріальної політики, яка в Україні досі відсутня. Також державі давно час не розписувати витрати під зовнішні обіцянки, а будувати власну потужну економіку, здатну заробляти самостійно без нескінченного очікування траншів і партнерської допомоги. Без всього цього створення Космічних сил так і залишиться черговою амбітною, але порожньою декларацією.
Оксана Іщенко
