Війна радикально змінює всі демографічні показники — від структури населення до рівня народжуваності й середньої тривалості життя. Якщо у мирний час ці параметри дозволяють будувати стабільні прогнози щодо соціальної політики, системи охорони здоров’я чи пенсійного забезпечення, то в умовах воєнної дійсності вони втрачають чіткість і стають жорсткою ілюстрацією втрат — як прямих, так і опосередкованих. До цього додається ще один серйозний чинник — наслідки пандемії COVID-19, яка до початку повномасштабного вторгнення вже встигла суттєво вплинути на демографічну ситуацію в Україні.
У комплексі ці дві катастрофи — пандемія та війна — зменшили тривалість життя українців, і хоча точні цифри наразі не доступні, фахівці вже зараз змушені говорити про серйозне скорочення як жіночої, так і чоловічої тривалості життя. Про ці зміни розповів заступник директора з наукової роботи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України, член-кореспондент НАН України, доктор економічних наук Олександр Гладун.
За словами Гладуна, зараз ситуація залишається складною, що цілком закономірно в умовах війни. Спостерігається суттєве зниження народжуваності та зростання смертності. До того ж серйозний вплив на демографічну картину мають масові міграційні процеси — як внутрішнє переміщення населення, так і виїзд за кордон.
“За нашими оцінками, на початок 2022 року на території України в межах кордонів 1991 року проживало приблизно 42 мільйони осіб. Станом на початок 2025 року ця цифра, з урахуванням Криму, тимчасово окупованих районів Донбасу та інших захоплених територій, становить орієнтовно 34 мільйони. Наразі ми працюємо над оновленням розрахунків і найближчим часом плануємо уточнити ці дані”, – зазначив експерт.
За його словами, на сьогодні не існує відкритих офіційних даних, які б дозволили точно обрахувати зміну в середній тривалості життя українців. Основною причиною цього є відсутність публічного доступу до повної демографічної статистики. Зокрема, Державна служба статистики України згідно з чинним законодавством, ухваленим у 2022 році, не оприлюднює повної інформації про кількість померлих. Міністерство юстиції надає лише загальні показники смертності й народжуваності, чого недостатньо для професійних і точних розрахунків.
Водночас попередні аналітичні оцінки, базовані на демографічному аналізі непрямих показників, дозволяють зробити певні висновки. Гладун зазначає, що внаслідок пандемії COVID-19 середня тривалість життя українців скоротилась орієнтовно на один-півтора роки. Найбільший вплив мала перша хвиля пандемії 2020–2021 років, коли спостерігалася різка надсмертність, особливо в групі чоловіків середнього та старшого віку.
Починаючи з 2022 року, вплив COVID-19 почав відступати на другий план, поступаючись масштабному чиннику повномасштабної війни. Саме війна стала основною причиною подальшого погіршення демографічної ситуації. За оцінками Гладуна, тривалість життя українських жінок унаслідок воєнних подій могла скоротитися на три-п’ять років. Причини такого скорочення — не лише прямі жертви серед цивільного населення, а й руйнування медичної інфраструктури, психологічне виснаження, тривала депривація у сфері охорони здоров’я, харчування, безпеки.
Ще більшою є втрата тривалості життя серед чоловіків. Як пояснює Гладун, станом на 2025 рік, середня тривалість життя українських чоловіків становить близько 60 років. Це означає скорочення приблизно на сім років у порівнянні з довоєнним рівнем: до пандемії, у 2019 році, чоловіки в Україні жили в середньому до 67 років. У Європейському Союзі цей показник перевищує 80 років. Таким чином, різниця між Україною і країнами Заходу у тривалості життя чоловіків сягнула 17–20 років.
Як вважає експерт, причиною цього є не лише участь чоловіків у бойових діях і висока смертність на фронті. Водночас війна значно погіршила доступ до медичної допомоги, збільшила рівень хронічного стресу, депресивних станів, знизила якість профілактики серцево-судинних захворювань та онкології, які й раніше були основними причинами смерті в чоловічій групі.
Олександр Гладун повідомив, що для оцінки процесу старіння населення в Європі й Україні зазвичай застосовують два показники: частку осіб віком від 60 років і частку осіб віком від 65 років. У випадку України ми використовуємо саме перший індикатор, оскільки він більш наближений до чинного пенсійного віку й краще відображає реалії нашої демографічної структури. Старіння населення може відбуватися внаслідок двох різних процесів. Перший — це зменшення народжуваності, внаслідок чого скорочується частка молодших вікових груп. У такому випадку зростання частки літніх людей відбувається автоматично. Цей механізм називають «старінням знизу». Другий варіант — це ситуація, коли тривалість життя збільшується, і відповідно збільшується кількість осіб похилого віку. Це явище має назву «старіння згори».
У сучасній Україні основну роль відіграє саме «старіння знизу»: демографічна структура змінюється переважно через різке скорочення кількості дітей і молоді. Народжуваність стрімко знижується, молодші вікові групи порожніють, і на цьому тлі частка людей віком 60+ автоматично зростає. Як вважає експерт, саме цей тип старіння наразі є найбільш характерним для нашої країни.
Він зазначив, що повномасштабної війни українські демографи фіксували стабільну, хоч і повільну, тенденцію до зростання тривалості життя. Зокрема, у 2019 році середня тривалість життя жінок в Україні становила 77 років — це було приблизно на 10 років менше, ніж у середньому в країнах Західної Європи. Нинішні оцінки свідчать, що ця різниця могла зрости до 12–15 років. У чоловічій групі різниця й до війни була критичною — 15–17 років. Сьогодні, як зазначалося, вона може становити 20 років або більше. Таким чином, війна не лише зупинила процес поступового наближення України до європейських демографічних показників, а й відкинула ситуацію назад — при цьому у всіх вікових групах.
Особливо критичною ситуація стає в умовах, коли одночасно відбувається катастрофічне скорочення народжуваності. Гладун неодноразово наголошував у публічних виступах, що збереження демографічної рівноваги можливе лише за умови народження щонайменше двох дітей на одну жінку. Після 2022 року показники народжуваності в Україні впали до рекордно низьких — у деяких регіонах фіксується менше ніж 7 народжених на 1000 осіб населення, що є рівнем глибокої депопуляції.
Відновлення довоєнних показників тривалості життя, за словами демографа, буде можливим лише за кілька років після завершення активної фази війни — за умови швидкого відновлення медичної інфраструктури, поліпшення психоемоційного стану населення, стабілізації економічної ситуації та повернення внутрішньо переміщених осіб. Наразі ж головним завданням є збирання й відновлення об’єктивної демографічної статистики. Без точних і публічних даних Україна не зможе не лише оцінити глибину втрат, але й розробити ефективні заходи щодо подолання демографічної кризи.
Олександр Гладун вважає, що процеси старіння населення мають прямий і відчутний вплив на економічну стабільність держави. У першу чергу, йдеться про дефіцит працездатного населення — людей, які працюють, сплачують податки й наповнюють Пенсійний фонд. Коли частка літніх людей у суспільстві зростає, а молодших вікових груп стає менше, зменшується кількість тих, хто фінансує солідарну пенсійну систему. В українських реаліях ситуація ще більш загострена: навіть за умов відносної стабільності Пенсійний фонд тривалий час дотується з державного бюджету. Це означає, що кошти, які могли б спрямовуватися на інші соціальні або інфраструктурні програми, витрачаються на покриття дефіциту пенсійних виплат.
Крім фінансового навантаження на пенсійну систему, за словами експерта, демографічне старіння посилює тиск на сферу охорони здоров’я. Люди старшого віку мають вищу ймовірність хронічних захворювань, частіше потребують медичного нагляду, лікування та реабілітації. У випадках часткової чи повної втрати працездатності витрати держави на підтримку таких осіб — через механізми соціального страхування або державну допомогу — зростають ще більше. Таким чином, старіння населення автоматично генерує збільшення витрат у декількох критично важливих секторах одночасно.
Один з можливих виходів в цій ситуації Олександр Гладун вбачає у продовженні тривалості саме здорового, активного життя. Якщо вдається підвищити рівень медичної профілактики, підтримувати працездатність літніх людей, забезпечити адаптацію умов праці до фізичних можливостей старших вікових груп, можна зменшити тиск на пенсійну й медичну системи. Відповідно, змінюється і роль бізнесу: замість орієнтації винятково на молодих працівників, роботодавці мають створювати робочі місця, які враховують потреби людей старшого віку — з гнучким графіком, адаптованими фізичними умовами, меншим темпом роботи. Однак жодна така стратегія не матиме результату без зростання народжуваності. Тільки за умови, що зараз народиться більше дітей, через два десятиліття з’явиться нова хвиля молоді, яка вийде на ринок праці та зможе підтримувати солідарну систему. Демографічна динаміка не реагує миттєво — навіть при найоптимістичнішому сценарії на зміни потрібно щонайменше одне покоління.
Експерт зазначив, що подібні труднощі існують у більшості країн із класичною солідарною пенсійною системою. У жодній державі цей механізм не витримав радикальної зміни вікової структури без серйозних корекцій. У Європі вже тривалий час триває перехід до трирівневої пенсійної моделі, яка поєднує солідарний принцип із накопичувальним і приватним страхуванням. Такий підхід дозволяє розподіляти тиск між різними джерелами фінансування, знижуючи навантаження на бюджет. В Україні подібні ідеї також обговорюються, однак наразі вони перебувають лише на етапі публічної дискусії, без затверджених рішень і конкретних механізмів реалізації.
